Катастрофа в раю.
Шрифт:
Відзначив, що мене почала дратувати поведінка Ерудита. Всім він хоче догодити. Щоб і вовки ситі, і вівці цілі... Побачимо, що з того вийде.
ПОДАЧА СЬОМА
ЯК БИ ТАМ НЕ БУЛО, А СЛОВО - ВЕЛИКА СИЛА.
ДРУГА ЗУСТРІЧ З ПРЕКРАСНОЮ КІБЕРТОНКОЮ
Вранці
На дванадцятому кілометрі південного шосе зупинилися біля стрілки, яка вказувала наліво і застерігала: “Проїзд заборонено”. Два роботи-гвардійці відкозиряли Ерудиту, зазирнули в багажник, обмацали мене з голови до п’ят і тільки після цього дозволили звернути на заборонену дорогу, обсаджену стрункими тополями.
Незабаром ми опинились перед важкими кованими ворітьми, від яких наліво й направо тягнулася нескінченна висока огорожа з надтвердих матеріалів. Через кожні п’ятдесят метрів над огорожею здіймалися вежі, на яких стояли озброєні гвардійці.
Повторилася процедура ще прискіпливішої перевірки, і ми в’їхали на територію резиденції. Під шинами атомокара, який стишив хід, мелодійно поскрипував золотий (не золотистий, а таки справді золотий) пісок. Над алеєю сплели віття чудернацькі дерева, усіяні курками та півнями. То ліворуч, то праворуч виблискували між зеленню водойми та водограї, там плавали табунами качки, гуси. Безліч роботів сновигало повсюди. Одні рівняли, підсипали золотий пісок на доріжках, інші визбирували найменші трісочки, камінці, підстригали маленькими ножицями кущі. Загін роботів висмоктував пилососами пил з дерев.
Обабіч алеї причаїлися замасковані віттям численні служби, допоміжні приміщення. Тільки за годину ми підкотили нарешті до головного під’їзду головної резиденції, де вишикувалось дванадцять рожевих лімузинів з фамільним гербом вождя на лобовому склі.
Два гвардійці знову перевірили наші повноваження і підняли ліфтом на дах резиденції. Під тентом напівлежав у шезлонгу Чудотворець Дванадцятий. Він куняв. Троє вродливих кібертонок обережно помахували над ним величезними віялами з індичих хвостів. Поруч стовбичив озброєний робот-гвардієць.
– Одна невеличка справа...
– тихо повідомив йому Ерудит.
Той приклав палець до вуст.
– Т-с-с-с... Урочистий сніданок.
Ми завмерли за кілька кроків од вождя. Тим часом загін роботів у супроводі озброєних гвардійців підкотив величезний рожевий візок” на якому стояла півлітрова пляшка з кремовою рідиною. Шийку пляшки увінчувала звичайна гумова соска.
Охоронець взяв пляшку уважно, ознайомився з папірцем і приклеєним до неї. Потім навшпиньках підійшов до Чудотворця, роззявив йому рота і заправив туди соску. Той, не відкриваючи очей, гикнув і смачно заплямкав, як немовля, Охоронець лівою рукою тримав пляшку, а правою масажував живіт хазяїну. Тріо кібертонок упівголоса затягнуло тутешній гімн.
– Що ж то він смокче?
– пошепки запитав Ерудита.
– Мовчіть. Пташине молоко...
За півгодини Ерудит наважився підступити до вождя,
– О великий і наймудріший!
– Ну, що там іще? Не можете без мене й кроку ступити. Горе мені з вами, йолопами, і під час відпустки спокою нема.
– Уклінно перепрошую, - мовив боязко Ерудит, - але це питання можете вирішити тільки ви.
Вождь сердито засопів і кинув:
– Ну, паняй...
Я підступився ближче й почав викладати суть справи. Намагався підбирати якнайпростіші вирази, але, присягаюсь, вождь анічогісінько не збагнув. Він так і не розплющив очей. Може, спав. Але ж, як тільки я кінчив, обізвався:
– Казна-що... Що собі думає Кібер! Випустив з лепрозорію такого навіженого... А втім, у нас свобода слова. Можеш патякати що завгодно...
Ерудит смикнув мене за руку і ми, скориставшись паузою, подалися до сходів. Дозвіл є!
Десь на рівні другого поверху я зупинився. Через прозору стіну добре було видно круглий зал, оздоблений розкішними килимами. Посеред залу височіло широке ложе, інкрустоване коштовними камінцями. Та, звичайно, не килими, не ложе привернуло увагу. В залі водили танок чарівні кібертонки, і одна з них... Невже це вона, моя дама без імені?
– Швидше! Тут не дозволяють затримуватись!
– і Ерудит потягнув мене униз.
В атомокарі ми довго мовчали. Я був приголомшений помпезністю резиденції. Поцікавився: невже Чудотворець живе один на такій території, з такою челяддю?
– Так, - підтвердив Ерудит.
– Більше того - у нього дванадцять таких резиденцій. І в кожній - штат із ста двадцяти кібертонок і тисячі двохсот роботів...
...Опівдні Палац праці був переповнений. ;
Чудотворець, важко крекчучи, вмостився на почесному помості. Він перервав відпустку, щоб послухати мене.
І ось я на трибуні. Можете уявити, як хвилювався. Вперше в житті наважився публічно виголосити промову. Промову без жодної формули! Набрав у легені повітря і...
– Брати! Друзі! Хоч на хвильку перестаньте жувати, вислухайте мене. Гляньте - у мене руки і ноги, голова на плечах. Я говорю і, згодьтесь, навіть до ладу. Який же я навіжений? Я - людина. Звертаюсь до вас, як до свідомих істот, як до братів...
Жодна голова не повернулася в мій бік. Тільки одна постать ворухнулась... Так, то була моя знайома кібертонка. Вона встала з-за столу, підійшла ближче і, спершись ліктями на поміст, очікувально дивилася на мене:
– Ну, говори. Говори, любчику.
Її поява не віщувала нічого хорошого...
І до кого звертатись? І з чим? Все, що цілу ніч напихав собі в голову, миттю здиміло. Щоправда, відчував на тілі тези промови, притиснуті до живота резинкою трусів. Приготував їх про всяк випадок, але заприсягнувся не користуватись. Бачите, я зневажав промовців, які не можуть відірвати носа від тексту, які не годні зліпити докупи кілька слів. Тильки, опинившись в шкурі оратора, зрозумів, як оце важко - обійтися без шпаргалки. Особливо, коли в голові пусто, Я не міг пригадати жодного слова з тексту. Може б, і пригадав, якби там була хоч одна формула, цифра... Жодної зачіпки. Самі слова й слова. Мить була така відповідальна... Вирішив поступитися принципами, витяг з-за пояса тези. Втупився в текст.