Кайдани для олігарха
Шрифт:
— А це що таке! — гаркнув Мурат. — Вижени того придурка к чортовій мамі!
Цуцичок поставила тацю на стіл і вийшла з кабінету. За дверима почувся її дзвінкий голосочок. Потім Барабаш відчайдушно загорлав, — певне, вона тицьнула в нього електро-шокером, який завжди тримала в шухляді.
— Ну, — сказав Мурат, наповнивши келишки, — давайте по п'ять грамів… Полковнику! А ти що сидиш, як ведмідь у барлозі?
Урилов завовтузився в своєму фотелі й згріб келишка зі столу.
— Ну, — сказав я урочисто, — за гуманність і лібералізм!
— А т-ти
Я потяг до себе скриньку, котра стояла на тому кінці стола, й добув сигару. Тоді відкусив кінчика й, сплюнувши, поцілив ним просто у відчинену кватирку.
— Поясни до ладу, — глянув шеф на Урилова, коли ми зачаділи сигарами, — що це за маски-шоу були у фірмі «Лаванда»?
Полковник махнув рукою, розганяючи дим.
— Та, — скривився він, — що там пояснювати! Все це просто, мов квантова механіка. У цієї вашої «Лаванди» є конкурент, фірма «Міранда». Її директор — брат, чи сват, чи знайомий кум голови обладміністрації. От він через нього й нацькував на «Лаванду» спецназ. А тут ще тебе хрін приніс… — невдоволено глянув він на мене.
Я пахнув своєю сигарою.
— Розумієш, полковнику, — сказав я, випускаючи кільце диму й наглядаючи, як воно пливе до кватирки, — вони дістали мене! Послухай, що це за порядок? Що це за держава, врешті-решт? Хто їм дав право бити людей ногами, тягати жінок за коси і смалити з бойової зброї без будь-яких причин? Що в тій «Лаванді» — терористи засіли? Мурат скрушно похитав головою.
— Ти подумай краще, як тобі з цієї халепи викрутитися! Бо мені в голову жодної думки не приходить. Опір представникам правопорядку все-таки…
— Який там хрін! — знову скривився Урилов. — Ти уяви собі: десять биків скаржаться, що їх набив один одморозок… уявляєш, га? Та й операція ж була незаконною, що не кажи!
— Розпорядження не було, чи як?
— Ну! Якщо ініціювати прокурорську перевірку, та підключити когось із нардепів, та підняти галас у пресі… Між іншим, на цього йолопа з адміністрації давно вже точить зуби зацікавлена публіка! Їм дай привід, то вони кинуться на нього, мов свині на п'яного колгоспника…
Я покивав головою.
— От-от… Все це бої биків під килимом: нічого не видно, й тільки трупи нагору вилітають! А крайнім виявляється хто? Рядові громадяни, котрі займаються чесним бізнесом!
– І мєнти! — докинув Урилов. — Бо їх завжди використовує всяка наволоч!..
— Не треба, — скрививсь я. — Бідні всі ви які… нещасні! Скільки твій джип коштує, га?
— Джип? — витріщився на мене Урипов. — Який, у хріна?
— Отой, що біля входу стоїть… який!
— А-а, цей… Та, — знітився Урилов, — п'ятдесят тисяч! Ми з Муратом перезирнулися.
— На трудові доходи, звичайно, придбаний? За мєнтовську платню? Ні, — обернувсь я до шефа, — ти уяви тільки: я не їжджу в такому авті — а він їздить! Подумай тільки, навіть я…
— Все! — перепинив мене шеф. — Замнемо. Яке
Урилов поправив картуза й, склавши руки на столі, напустив на свою пику суворого офіціозу. Мурат пахнув сигарою й замислено подивився на мене.
— Ми викликали тебе для того, щоб доручити надзвичайно важливу справу! — нарешті озвався він. — Вона має секретний характер… Ти — найкращий із моїх детективів…
— Що платиш? — перебив я його. Мурат неспокійно засовався в кріслі.
— Знаєш, — озирнувся він доокруж, — давай, мабуть, ще по п'ять грамів… Ти будеш, полковнику?
— На дурняк, — незворушно відказав Урилов, — я можу пити буквально до безконечності! Поняв?
— Або до білої гарячки… — сказав я, піднімаючи свого келишка. — Ну, давайте, за нашу рідну совєцьку власть…
— … щоб вона, сука, більш не верталася! — згідно кинув Мурат.
А отже, мені хочуть повісити на шию якусь украй брудну й винятково небезпечну справу, думав я, скоса наглядаючи за шефом. І гроші тут невеликі. І при всьому до цього ще й причетна міліція…
— Ти відділ по боротьбі з чим зараз очолюєш? — поспитавсь я в Урилова.
— З наркотою. А що?
Я замислено глянув на шефа.
— Справа пов'язана з наркотиками? Мурат кивнув.
— Річ у тому… — почав було він.
— Та про що тут балакати, — не втерпів Урилов. — Все це просто…
— … як теорія Ейнштейна! — підказав я. Він задоволено посміхнувся.
— А з тебе ще будуть люди… ти вже вгадуєш мої думки! Проблема ось у чім: вже з півроку в місті працює група по розповсюдженню наркоти. Причому не якісь дрібні гендлярі, а серйозні дилери, котрі роблять гроші на гуртових поставках. Асортимент — героїн, екстезі, ЛСД. Кінці ми знайшли, й провадять вони в бригаду такого собі Хобота. Чув?
— Тридцять п'ять років, кік-боксер, тримає кілька речових ринків, найбільший — коло станції метро, — згадав я. — Поганяло заробив од того, що має надзвичайно великого пеніса, котрого прив'язує до ноги… якщо вірити чуткам, звичайно! Послухай, а при чому тут я?
— Твоє завдання: встановити канал, по якому надходять наркотики! — заявив шеф.
Я вражено відкинувся на спинку фотеля.
— А більше ти нічого не хочеш?
— Хобот — всього лиш заключна ланка, — пояснив Ури-лов. — Ти пройдеш по ланцюжку і вийдеш на гуртовика.
— Всього лиш заключна ланка… — повторив я. — Іду я, значить, іду — та й виходжу на гуртовика…
Мурат знову пахнув сигарою й випустив хмарку диму.
— Отже, домовилися — ти берешся за цю справу! — сказав він. — А зараз обсудимо оперативний план…
— План… — безтямно повторив я, заплющивши очі.
— За цим планом, — озвався Урилов, — від сьогоднішнього дня тебе виганяють з «Тартару». Ти ходиш по ресторанах, барах, одне слово, по кабаках — і пиячиш як свиня. Пиячиш, пиячиш… аж устряєш у розборки. Вони будуть, бо ми спровокуємо. І виступаєш на боці Хобота. Поняв?