Келія чайної троянди. 1989-1999
Шрифт:
«Кімната Джейкоба». Букет із сухими голівками декоративного маку, «миколайчиками», з пір'їнами і двома пташиними гніздечками. Заспиртований скорпіон. Портрет Вірджінії Вулф, дерев'яний круцифікс, привезений із Кракова, картина, подарована Андрієм Филиповичем: сліпий з книгою. За кожною з речей, які просто собі перераховую, тягнеться довший або коротший шлейф її власної історії — не «біографії», не життєпису, бо це речі, позбавлені біосу і винагороджені буттям. Вони є. Не більше, бо як можна бути ще більше? І ми заздримо їм, речам у бутті, адже вони по-своєму вічні, вони випромінюють приязнь і спокій, усміхнено дивляться на нас — проминаючих, пролітаючих, відлітаючих. Невеличка світобудова. Вони можуть припасти пилом, згоріти, розбитися, поламатись. Але все це може статися внаслідок втручання зовнішніх чинників, не належних до природи самих речей. Ми ж свою смерть і руйнацію носимо в собі, від першої до останньої хвилини життя. Ось цьому свічникові вже чотирнадцять років. Якщо його залишити у спокої, він стоятиме ще триста, і тисячу, і дві тисячі років, — не купа кераміки,
Учора ввечері пролітав мокрий сніг з дощем — перший сніг сього року. А коли прокинувся вранці і вийшов на ґанок, то шасливо посміхнувся — наша маленька Індія перетворилася на Японію: жовтогаряче кленове листя, чорні стовбури, сосна в Русаковому городі, дахи і земля були притрушені раннім снігом, який уже починав танути на сонці. Майже годину бавився на ґанку з Топою, який розумнішає з кожним днем, пив чай, курив люльку і милувався соняшним засніженим краєвидом, проганяючи в безвість остобісілі кошмари, депресію і безтямність.
А вчора читав збірку Павулякових віршів. Так дивно було зустрічати і впізнавати в ній ті вірші, які вперше прочитав у шістнадцять-сімнадцять літ; виявляється, вони увесь цей час жили в мені, а отже, впливали на спосіб мислення, мовлення, І буття. Якимись таємничими стежками ходить поезія у цьому І бутті; якісь у неї власні наміри у цьому світі, на «планеті людей». Згадав — і нестерпно захотілося перечитати Екзюпері, адже він теж звідти, з божевільно прекрасної нашої юности.
Так дивно, що все справджується: маленька хатинка в рідному селі, свій пес, який радісно зустрічає мене на ґанку, ранні сніги, вірші поетів, які читав п'ятнадцять літ тому в рукописах. І самотність.
Ось уже третю ніч поспіль — мороз. Пускаю Топу до веранди і втомлено сідаю за стіл, знаючи, що не зможу прочитати жодної сторінки і жодного слова — написати. У хаті, поміж тим, тепло. М'яко і заклично світить настільна лампа, затято дивиться кудись ліворуч Зеров із фотографії, книжки одна з-перед одної виглядають із шафи, дивуючись: чому господар жодної з них не бере до рук? А господар потихеньку з'їжджає з глузду, уже котрий день, — і ніяк не з'їде остаточно. А господаря переслідують жахіття і якась люта самотність, відчуження, якого не можуть розтопити навіть традиційний вечірній чай, люлька, щоденник. Кудись на чортів клин виїхав сей жовтень. Зроблено мізерно мало, хоча жодна година не пропадає марно: вдень рубаю дрова, пораюся в хаті, займаюся працею. Але не доходять руки ані до перекладу Набокова, ні до фрагментів, не кажучи вже про «Вечірній мед», есеї тощо. Дивуюся віртуозності й невимушеності Набокова, невимученості його тонко нюансованого виконання, багатству лексичному, безлічі стилів, майстерно і доречно заплетених у свою тканину, у свій текст. Починаю шукати відповідників — i розводжу руками: наші слова не несуть у собі такої кількости коннотацій, — або ж вони заряджені зовсім іншими смисловими інтенціями; багато явищ просто не названі по-нашому, це пояснюється історично, але хіба від цього легше?
Отак і живемо. Залишилося кілька ложечок чаю і півтора місяця осени, а там — зима. Чай, до речі, подорожчав удвічі. Як на наші статки, то й цей, що ми брали у півкілограмових червоних коробках, був задорогим — 72 тисячі. І жодного тобі листа, жодної копійки — місяцями. Мимоволі засмурієш. Тільки щоденник вірно залишається при мені, єдиний свідок болю, і самоти, і тієї трагедії, яка відбувається в маленькій цегляній хаті у малому селі біля Сейму.
А може, витримаю? Може, це чергове випробування, і вийду з нього міцнішим і усміхненішим? Може. Адже Бог не посилає випробувань понад наші сили. Щоденник закінчується. Чай закінчується. І життя. Повільно, ледь помітно, але невідворотно. Лащиться до господаря малий Топа. Дивляться книжки. Перегортається ще одна сторінка.
Учора прийшла посилка від Василя Івашка з чаєм і «Примою» та коротеньким листом: Чубай записав пісню на мої слова і передав Андрієм Саєнком десять доларів для мене як гонорар; на ці гроші Василь з Андрієм накупили для мене чаю й сигарет, ще й двісті тисяч (мабуть, своїх) вклали до посилки — може, виберуся на них до Києва, як написав Василь. Молодці хлопці, що й казати. Так несподівано і так доречно з'явилися дорогоцінні трави у моїй хаті.
Топа мій худющий зробився, бо не хоче їсти ані юшки, ані картоплі, ані каші. Все виглядає м'яса — але звідки, дорогий песику? Ходжу лісом і ловлю себе на тому, що шукаю якусь кістку або, ще ліпше, — птаху підбиту. Тоді б і в Топи було свято, і зажили б ми всі весело й щасливо.
Стара як світ історія: довго не міг заснути, стемніло блискавично, бо довго не міг прокинутися, відтак знову забезпечена безсонна ніч, і дрова лежать непорубаними… А заснути не міг через те, що вчора так само прокинувся пізно, і через те, що зачитався поезіями Лесі Українки; просто фізично не міг одірватись, як у давні часи, вмовляючи себе: «Ще кілька сторінок, а тоді вже спати…» І гірко мені думалося про часи «прокидання стежок», коли шкільні вчителі намертво відбили охоту і до Лесиних творів, і до Шевченкових, а Кашка на той час, окрім претензійного і безпідставно гордовитого нехтування, нічого іншого не міг запропонувати у стосунку до класиків. Пригадується, якось зоп'яну він прочитав мені цілу лекцію про історію української літератури, де кожному було
І тому триває Реформація. Хоча інколи здається, що вже нічого не встигнеш. Може, й не встигну; але ще гіршим був би рух наосліп і блукаючі вогники світлячків — замість вірних своєму місцю сузір'їв.
Принаймні тепер і в мене є своє місце, більш-менш обжите, насиджене і нагріте. А дрова ми порубаємо, не сьогодні, то завтра, тим більше, що квапитись особливо немає куди. Або все одно не встигнеш, або розминешся. Тому треба залишатися на своєму місці, зберігаючи рівновагу і «плекаючи свій сад». Не виключено, що саме тоді усе почне збуватися вчасно і ти встигнеш усюди. Адже згадай: хіба не про самотню хатинку у Матіївці, наповнену гарними книгами, мріяв ти ще в ранньому дитинстві, коли не вмів навіть нігтів на правій руці обрізати? Чомусь дуже виразно запам'яталось, як мама питає: «Як ти будеш жити, коли виростеш?» І я їй поважно пояснюю: хатка, самотність, книги, пес. А вона сміється, ще така молода тоді, і знову питає: «А хто ж тобі нігті обрізатиме на правій руці?» І я ніяковію, замислююся, зупиняюся, приголомшений цією складною проблемою… Та, бач, навіть цю проблему вдалося розв'язати з часом. Тож не журися, природжений самітнику, адже ти — є.
Марудний день позаду. Попереду — світла місячна ніч, легенький туман, і тиша, і «супокій самітної кімнати». Попереду — неквапливе, старанне письмо, коли забуваєш про пізню годину і про людей. Уночі ти одриваєшся од спільного несвідомого — бо ж майже всі поринули в нього, вимкнувши власні «передатчики», настроївшись на «прийом»; уночі тобі не перешкоджає галасливе тло свідомостей, які працюють, і ти вільніше можеш молитися, мислити, бути. Може, якраз тут і криється розгадка мого зміщеного режиму; може, тому й виявилися марними усі свідомі настанови та спроби виправити цей «ухил». Уночі людське, занадто людське випромінювання слабшає, перестає сприйматися відповідним для цього органом у мені. Уночі немає людей. А відтак ближчає Бог, і зорі з'являються на небі, на тому самому небі, на якому їх немає вдень; і тиша стає глибшою, синкретичною, вона просотується також до твоєї душі, поволі витісняючи звідти людські голоси, їхні недоладні фрази, дешеві пісеньки, убогі й смішні розумування. Пливеш у цій тиші, пірнаєш і виринаєш, сам-один під місяцем, теж самотнім і нікомуненалежним. Обітнути всі зв'язки з людиною, те, що в Індії називають «прив'язаностями»; розв'язатися, — адже невипадково слово «отрешенность» у буквальному перекладі звучить як «роз'ярмленість». Спілкування можна було б дозволити зі святим, якби він десь тут і тепер жив. Недурно ж багатотисячні натовпи йшли послухати Христа. Втім, це не критерій, бо ж іще більші натовпи йшли послухати — і слухали! — Гітлера або Леніна. Христа не послухали, а їх — так. Бо розмова з Христом — це обов'язково розмова віч-на-віч, і «слухання» Його — так само. Саме тому Він заповідав молитись у «супокої самітної кімнати», не подавати виду, коли ти постуєш, тощо; саме тому Його ярмо — легке, бо невидиме для людей, не спільне з ними, — і звільняє воно од ярма «колективного позасвідомого». Отак несподівано зустрілися сьогодні Христос та Індія: в іншій «Індії», маленькому кутку українського села, серед ночі.
Тільки одірвавшись од людей, переставши бути «їхнім», «своїм», «нашим», можна згодом повернутися до них і спробувати чимось зарадити. Лікарем може бути той, хто зцілився сам, порадником — той, хто не потребує порад. А головне те, що ця відірваність від людей — вроджена, що ми приносимо її з собою як необхідний дар небес на час земної подорожі. Тримаємося її, і вона тримає нас до шістнадцяти-сімнадцяти років. А потім починаємо втрачати, і що більше дорослішаємо, то більше втрачаємо — не саму окремішність, конституйовану межами тіла, а пам'ять про неї і безпосереднє емоційне відчуття її. Довго не можемо збагнути, чому так сталося, якщо взагалі замислюємося над такими речами. А потім здогадуємося: через те, що ми дали себе пов'язати. Одірвавшись у перехідному віці од пуповини, яка прив'язувала нас до сім'ї, ми майже одразу сідаємо на ланцюг — і це вже зовсім не пуповина! — законів суспільства, «великої рідні». Нас забирають до війська, згодом ми одружуємося, бо природний потяг суспільство зуміло обернути на ще один ланцюг, вигідний для себе, влаштовуємося на роботу. І — розчиняємося у функції. Нас, нашої окремішности більше немає. Попереду — пенсія, якщо нам пощастить дожити до неї, і — смерть, до якої дожити таки пощастить. У нас дуже коротка пам'ять. І саме тому дуже мала душа.