Київські бомби

Кокотюха Андрей Анатольевич

По-друге, – і цей пункт Фаїна вважала чи не важливішим за перший, – вона дуже просила б не ставитися до неї, як до жінки. Не сприймати її, якщо можна так сказати, особою протилежної статі. Й не робити жодних поблажок, коли йдеться про планування чергової акції. Нехай її зовнішність, справді приваблива й навіть зваблива, та світські манери й виховання, отримані в так званій пристойній родині, з якою давно й рішуче вона порвала, вводять в оману сторонніх. Тим більшою несподіванкою для ворогів стане бомба чи револьвер у руці жінки, котра лише здається тендітною.

Насправді ж Фаїна робила все, аби тренувати й гартувати свої руки та своє тіло. Могла, на превеликий подив інших, уклякати посеред кімнати перед дзеркалом, тримаючи у витягнутій руці трифунтову гантелю – у разі чого, у критичній ситуації, рука не повинна

здригнутися. Молоду жінку не заскочило, коли першим цю умову прийняв Штерн, і так само не було нічого надзвичайного в тому, що її вперто не бажав визнавати для себе красунчик Левін. Знаючи, що того приймають майже в усіх борделях на Ямській, [13] Фаїна зібрала в кулак усю треновану волю, аби переконати себе: нічого бридкого в інтимних походеньках товариша Левіна немає. Хоча саме його залицяння з огляду на те, що він не припиняв фліртувати як перед черговим походом на Ямську, так і повернувшись від повій під ранок, сприймалися нею з більшою огидою, ніж їх дозволяв би собі хтось інший. Тим не менше, Фаїна домовилася з собою: Левін – бойовий товариш. Його відданість справі перевірена часом. Надмірна ж хтивість – лише недолік, так, ніби це фізична вада: заїкання, наприклад, чи більмо на оці, шостий палець чи «заяча губа». Левін нічого не має до неї, просто залицяється за звичкою чоловіка, котрий користується постійним успіхом у жіночої статі. Тож просто не може дозволити собі ігнорувати симпатичну, на його погляд, дівчину, котра постійно знаходиться поруч.

13

Ямська – вулиця в Києві, проходить повз Байкове кладовище, тоді – міська околиця. В описаний період була відома як київська «вулиця червоних ліхтарів». Змальована в повісті О. Купріна «Яма».

Щойно змирилася з цим, стало легше. Фаїна давно не дивувалася з того, що Штерн призначає її в парі з Левіним сигнальниками частіше за інших. Справді, разом вони в очах не лише простих міщан, а й навіть поліцейських та жандармів виглядали милою парою, кожен із яких пасує іншому. Загалом не визнаючи світських нарядів, Фаїна все ж таки вміла не просто підібрати їх собі зі смаком, а й носити все це. Ще й дякувала Левіну: коли вони лишень починали, той, побачивши вираз обличчя напарниці при вигляді сукні, тут же порадив ставитись до цього, мов до маскарадного костюма. Навіть нагадав, що в кадетському корпусі, куди його намагався прилаштувати татусь, а матінка не заперечувала, він на різні маскаради перевдягався то в солдата наполеонівської армії, то у бурого ведмедя, то ще в якусь бутафорію.

Зараз вони вдавали парочку, котра зустрілася перед електричним ілюзіоном [14] «Люкс», що на розі Хрещатика й Прорізної, і тепер шляхетно гуляє Володимирською в очікуванні наступного сеансу. Так робила безліч київських парочок. Тим більше що зараз у «Люксі» давали «Кочубея в темниці», [15] на цю першу зняту в Києві фільму міщани валом валили.

14

«Ілюзіон», «електричний театр», «електричний ілюзіон», «електротеатр» – назви тогочасного кінотеатру.

15

«Кочубей в темниці» – німий фільм (або ж «фільма»), створений у київському фотоательє на Хрещатику. Розповідає про останні дні з життя наказного гетьмана Василя Кочубея, котрий за велінням царя Петра І був засуджений на смерть і чекав вироку в казематі київської фортеці. Ролі виконували актори київських театрів. Цей популярний сюжет згодом втілювали на екрані кілька разів. Вважається першим зразком саме українського художнього кіно.

Зрештою, навіть якщо вони не чекають сеансу, а просто гуляють Володимирською, від Оперного до Софії, навряд чи привертатимуть спеціальну увагу. Він – охайний молодик у тужурці інженера шляхів сполучення та форменому кашкеті. Його супутниця – чорнявка

з модним у цьому сезоні начосом, у вдягненому прямо капелюшку з не дуже широкими, знову ж таки по моді з французьких журналів, крисами та в сукні, до якої капелюшок цей не дуже пасує. Втім, виглядають обоє акуратно, але – скромно. Мабуть, не так давно почали зустрічатися, бо дама тримається хоч і поруч із кавалером, та все ж зберігає невеличку відстань.

Одне слово, нічого підозрілого. Фаїна та Левін схожі на всіх інших, хто прогулюється в неділю центральною частиною губернської столиці.

Тут, на перехресті Володимирської, Прорізної та Ярославового Валу, місце для сигнальників вибрано дуже зручне. Можна було одночасно контролювати рух в обидва боки й стежити за перетином вулиць – саме там дуже скоро все й повинно було статися.

Група вже взяла під контроль периметр. Трохи далі за перехрестям стояла запряжена коляска з піднятим верхом. На козлах примостився Вольф, час від часу ліниво пояснюючи цікавим, що він нікуди не їде, чекає наймача за його наказом. На протилежному боці прогулювався Малюта, маючи завдання відрізати приреченому шлях до відступу, коли раптом у Гірша щось не вийде. Бомби мали при собі обоє, третю тримав біля себе Вольф, сигнальників озброїли револьверами. Та почати все одно мав Штерн, мета ж Вольфа з Гіршем та Левіна з Фаїною – забезпечити прикриття й відступ.

План відходу успішно втілювався вже кілька разів. Ідею видала саме Фаїна. Усе було просто й діяло поки що безвідмовно. Щойно метальники вступали в дію, гриміли вибухи й починалася паніка, молода, пристойно вдягнена жінка голосно, на всю силу легенів, волала, вдаючи неабиякий переляк, падала на бруківку, її супутник репетував: «Убили! Убили! Жінку вбили!» – це завжди відволікало цікавих, водночас жахаючи їх, створювало паніку, заважало працювати городовим, жандармам та агентам у цивільному, котрі часто крутилися довкола чергової їхньої цілі. Усе тривало недовго, Фаїна чудово навчилася зомлівати й приходити до тями, та навіть декількох секунд фори вистачало, аби метальники розбіглися, порснувши вуличними горобцями врізнобіч. Сама ж Фаїна та її супутник, найчастіше – Левін, втрачали після її повернення до тями всякий інтерес із боку поліції та жандармів. Тож могли вільно забиратися з місця пригоди.

Сьогодні планувалося діяти за вже знайомою, не раз відпрацьованою схемою.

Витягнувши з кишені срібний годинник на ланцюжку, Левін відкрив кришку, перевірив час, клацнув пальцями – жест, який дратував молоду жінку весь час, скільки вони знайомі.

– Штерн запізнюється, – промовив неголосно.

– Нормально, – так само неголосно заспокоїла Фаїна, скосивши погляд на циферблат. – Запас є.

– На нього не схоже, – заперечив Левін.

Довелося погоджуватися. Це справді так – у питанні часу їхній керівник був дуже прискіпливим, вивіряв свої дії та дії інших буквально по секундах і вимагав, аби цього дотримувалися неухильно. Загалом, коли починався будь-який, навіть невеличкий часовий збій, це вже саме по собі означало: щось сталося, йде не так і мусило без зайвих попереджень насторожувати інших.

Фаїні все ж таки кортіло відповісти Левіну. Точніше – не хотілося мовчати. Аж ураз погляд, ковзаючи тим часом довкола, зачепився за знайому високу постать, яка рухалася вгору по Фундуклеївській. [16] Звідти його й чекали, побачили, коли повз прогуркотів трамвай.

– Левін…

– Я. Що?

– Квіти.

– Тобто?

16

Фундуклеївська – нині вулиця Богдана Хмельницького, на той час носила ім’я київського губернатора Івана Фундуклея (1804–1880).

– Купи мені квіти, – сказала Фаїна, намагаючись зберігати спокій, і все ж таки не втрималася, відповіла, не міняючи тону: – Шлемазл.

До Левіна дійшло швидко. Та він і тут не стримався від звичного для себе блазнювання. Стукнув себе по лобі спершу двома пальцями, так, ніби швидко тиснув на клавіші рояля, потім легенько ляснув усією долонею, картинно торкнувся губами руки супутниці й поспішив до дівчини, з вигляду – сільської, у білому фартусі й хустці, що продавала невеличкі букетики з кошика.