Кладовище домашніх тварин
Шрифт:
Луїс глянув на неї і вкотре здивувався, звідки діти беруть такі химерні й забобонні думки. Якщо ступиш під драбину, твоя мама зламне спину. Любить – не любить. В тата пузо, в тата очі, руки до труда охочі; як опівніч зарегочеш, то твій тато жить не схоче. Ці
– Ні, люба. Коли ти була всередині з тими двома привидами…
– То не привиди, а всього-на-всього близнюки Баддінджери.
– Не важить. Коли ви з ними були там, містер Крендал розповідав мені, що останнім часом у його дружини бувають болі в грудях. Насправді саме ви допомогли врятувати їй життя чи, принаймні, уникнути найгіршого.
Тепер уже Еллі вражено на нього дивилася.
Луїс кивнув:
– Їй потрібен був лікар, люба. А я і є лікар. Та я опинився там лише тому, що прийшов разом з тобою збирати гелловінські цукерки.
Еллі довго обдумувала це і кивнула.
– Але ж вона в будь-якому разі помре, – зауважила вона абсолютно прагматичним тоном. – Люди з серцевими нападами зазвичай помирають. Навіть якщо вони виживають, то потім трапляються нові й нові напади, а тоді… беркиць! І все.
– І де ж ти таке почула, скажи на милість?
Еллі лише знизала плечима, і Луїс із подивом відзначив, що цей жест такий схожий на його власний.
Дівчинка дозволила йому нести свою торбинку з цукерками – це був вияв неабиякої довіри. Тим часом Луїс обмірковував сказане дочкою. Думка про те, що Черч може померти, довела її до істерики. Однак думка про те, що Норма Крендал, яка стала їй майже за бабусю, помирає…
Кухня було порожньою, та Луїс чув, як Рейчел ходила на горішньому поверсі. Він висипав цукерки Еллі на стіл і сказав:
– Усе не завжди відбувається так, як ти сказала, Еллі. У Норми був дуже маленький серцевий напад, до того ж я встиг надати допомогу, тож не думаю, що її здоров’ю було завдано непоправної шкоди. Вона…
– О, я знаю, – майже життєрадісно погодилася дівчинка. – Та вона вже стара, тож скоро помре. І містер Крендал також. Татку, можна я з’їм яблуко перед сном?
– Ні, – задумливо мовив він, дивлячись на дочку. – Йди нагору і чисть зуби, мала.
«Невже хтось справді вірить, що розуміє дітей?» – зачудувався він.
Коли в будинку запанувала темрява і подружжя лежало у своєму подвійному ліжку, Рейчел м’яко запитала:
– Це дуже налякало Еллі, Лу? Вона засмутилася?
«Ні», – подумав він. Вона знає, що старі люди час від часу конають, як і знає про те, що коника-стрибунця краще відпустити, коли він плюється. Знає, що, коли ти стрибаєш на скакалці і збиваєшся на рахунок тринадцять, твоя найкраща подруга скоро помре… І як, певно, знає, що могили на «Кладвишчі домажніх тварин» треба розташовувати колами.
– Та ні, – відповів він дружині. – Вона трималася дуже добре. Давай спати, Рейчел.
Тієї ночі, коли вони вже поснули, а Джад лежав у ліжку без сну і спокою, вдарив сильний мороз. Піднявся вітрюган, який зривав з дерев останні листочки, тепер нудної коричневої барви.