Кленовий лист
Шрифт:
— Лишається розшукати П'ятницю та Робінзонову ламу.
— Ох, лама була б так до речі!
Роман перший спустився вниз до протічка і, прилігши, спробував напитись. Тут же і відірвався в захопленні:
— Ура, хлопці! Чудова вода! Нарзан, боржом... Шкода, пляшок у нас немає. Юро, давай мерщій сюди. Боржом тут, голова!
Вода в протічку справді порадувала хлопців своїм чудовим смаком і прозорістю.
— А знаєте що?— озвався Ваня вже на другому боці протічка.— Коли не знайдемо села, людей, то отут і поселимося в цьому курені. Ніякий літак не побачить, сонце не пектиме,
— Головне, вода!
— І вода,— згодився Туляков.
Обійшовши став, хлопці опинилися з другого його боку і знов вийшли на берег океану. Раптом майже одночасно помітили ліворуч димок над островом.
— Село!— вирвалося з грудей. Радість і в цьому випадку глушилася острахом. Хто ці люди і як поставляться до них?
Та вже здершись на першу прибережну кручу, переконалися, що то догоряв ліс на пагорбі, де впав підбитий гітлерівський літак. І розчарування, і радість охопили юнаків воднораз. Розчарування, бо то не село, не людське житло привітало їх димком. А радість — бо знов же самі стають господарями вогню. У них буде багаття, щоб зварити рибину, зігрітись уночі.
Літак ударився сторч об камінну скелю і, сплюснувшись коржем, загорівся. Цілком можливо, що падав він зовсім не ушкоджений лише тому, що втратив керівництво, бо льотчик, діставши поранення, мабуть, викинувся на парашуті. Метал подекуди розтопився і потік, сплющився в якусь безформну масу. Коли хлопці дісталися до місця падіння літака, ще жевріли стовбури столітніх дерев, але безформний стоп металу вже захолонув.
Обережно обійшовши це місце, хлопці розчаровано переглянулися. Кожен з них у думці сподівався, що з літака їм пощастить перенести до куреня якісь зручні деталі, щоб пристосувати їх у цьому новому, такому страхітливому своїм майбутнім побуті. Стояли і зажурено дивилися на безформні купи стопленого металу, на жевріючі оберемки гілля, стовбури дерев.
Ні хмариночки на небі, в повітрі загрозливий штиль. Пече сонце, допікають думки, повні суму та відчаю. З учорашнього дня хлопці нічого не їли і поки що жодної перспективи щось попоїсти й сьогодні.
Троє старших хлопців обернулись і подивилися на Олега. В очах друзів відбилося співчуття, хоч їх теж мучив голод.
— По-моєму, ти, Олег, розбалувався в таборі,— почав Юра. Хоч це, безперечно, був жарт, але докір дуже щиро прозвучав у тих словах друга.
Роман кашлянув, немов крапку поставив на цій розмові, і Юра вмовк, не закінчивши думки. А Роман незалежно обернувся, оглядаючи навколишні зелені гори, безмежжя океану поза ними — може, намагався вгадати долю товаришів, що так гірко поплатилися через нього. Про свою долю мав мужність не думати, адже сам винен.
Раптом стенувся:
— Олег, не дрейф! Шоколад для тебе. Для тебе, Олегцю, я маю шоколад! Хлопці, ура! Клянусь, на тому парашуті повис льотчик-фашист! Йому шоколад уже не потрібен, факт!
— Де, Ромо, де він, проклятий?
— Гайда за мною! Льотчики беруть із собою в політ аварійний запас. Сам Зевс не вигадав би споживнішого за шоколад аварійного запасу. А він фашистові тепер уже, як казала моя бабуся, до бульби. Будьмо ж розсудливими реалістами.
— Може, він живий, Ромо?
Та
Льотчик ледве діставав ногами до землі, безсило повисіли на стропах парашута.
— Ого, друзі, це вже не купа розтопленого металу. По-перше, парашут...— бадьорився Роман, обходячи нерухомого льотчика.
— Поки що цей уже, здається, не літатиме,— констатував Ваня Туляков, обережно беручи льотчика за руку.
— Горн чи Кюхельвейс? Горна підстрелив чех, а я стріляв у Кюхельвейса,— гордо заговорив Олег.
— А я у Вейгта!
— Ти, Юрочко, у Вейгта. А зараз іди ось відстібай стропи. Я підтримуватиму, а ти... Давайте гуртом — фріц ще живий... І без ніяких, хлопці, тепер він знешкоджений, може, хоч тепер стане людиною,— наказував Ваня, порядкуючи біля повислого льотчика.
Найпростішим виявилося відстебнути ремені й звільнити льотчика від парашута. Пораненого обережно поклали на землю, швидко розстебнули кітель і зняли його. Бадьорячи товаришів, кожен переборював зрадливе почуття чи то остраху перед ворогом, чи то жалю до людини. Перекошене в смертельних корчах обличчя, заплющені очі, ледве чутне хрипке дихання...
— Наскрізна рана в правому боці,— визначив Баня.— Шукай, Юро, бинта в отій сумці через плече.
— А не вмре на руках у нас? — промимрив Юра, тремтячими руками розкриваючи сумку.
— Оце так стріляв Олег. Наскрізна рана! — захоплювався Роман, вправно і з достатньою обережністю протираючи на спині рану шматком бинта.
Лише один раз у школі вони слухали коротку лекцію про першу допомогу пораненому. А як глибоко врізалася вона їм у пам'ять! Олег миттю витер тампоном рану біля входу і виходу кулі, примотав поверх подушечки з марлі. В консервній банці, яку вичистили піском і обполоскали, принесли пораненому води.
Льотчик глибоко і голосно зітхнув, відкрив очі. Але що міг він зрозуміти з оточення, втративши стільки крові. Йому дали води, зручніше поклали на підстилку з листя і трави.
Аж тепер згадали про зброю. Швидко зняли з пояса важкий пістолет. Ваня виважив на руках, викликаючи схвалення друзів.
— Кольт проклятий, а чи парабелум?— запитав невідомо в кого.
— Нехай парабелум, Ваню! Забирай і обойми.
В наступну мить з руки льотчика зняли годинник. Ваня притулив до вуха, усміхнувся:
— Працює чорт! Ромко, гайда на дерево, знімай парашут.
— Єсть, товаришу командир, зняти парашут! Клянусь бородою великого чародія...
На невідомому, безлюдному, але такому затишному острові радянські підлітки не забули про людські обов'язки по відношенню до поранених. Ледве живий льотчик був у цю мить для них тільки нещасною людиною, якій дужі повинні допомогти боротися із смертю.
За цим клопотом хлопці забули навіть про власний голод. Перенісши пораненого до куреня і вмостивши зручно на траві, ще раз напоїли його і знову згадали про своє становище. Воно й досі було не блискучим, а тепер набирало характеру катастрофи. Турботи про пораненого тепер ставали на першому місці в їхньому й без того Жахному житті.