Кленовий лист
Шрифт:
— Піду туди, до трупів. Може, знайду щось.
Вслід за Марією побігла й Христина. Мовчки обшукали забитих, переглянули ще раз вивернуті кишені. Нічого не знайшли. Якщо й було щось у кишенях, то напевно ж їх товариші й пограбували.
Висвітлюючи сірником як найобережніше, щоб непомітно було з шляху, Марія ненароком глянула в лице небіжчикові.
— Ой матінко! Та це ж дорожній майстер...— вигукнула і поточилася. Христина ледве встигла підхопити її під руки.
— Що з вами? Заспокойтеся.
— Дорожній майстер! Наш дорожній майстер Безрух! — вигукнула Марія і зів'яла на руках у Христини.
До дітей жінки повернулися тільки на світанні. На шляху вже починався громохкий гін автомашин.
Так і не заснула в той ранок стривожена звісткою мати. Лежала не стуляючи очей, дивилася крізь густі віти дерев, де поволі Танула ніч, пробивалися могутні паростки дня. Забувати почала, як радіють люди ранкові, відчуваючи в тому і своє щоденне народження після сну. її тяжкий сон не минав...
— Мушу говорити з вашою свекрухою, — твердо вирішила і сказала про це Христі, коли та заворушилася, відкриваючи очі.— Любу пошлемо по шляху розшукувати наших, а сама...
— Я піду з Любочкою, я тутешня,— охоче схвалювала Христина рішення Марії.
— Чи ж я знайду без вас ту жінку? Повірить вона, розкаже?
— То зачекайте мене. Розшукаємо з Любою ваших людей, порадимося в гурті. Звісно, без мене важко знайти, коли там зараз таке... Вузлова станція, якісь стратегічні вантажі.
— Стратегічні вантажі? — перепитала Марія і наче змінилася.— Там... стратегічні вантажі. Вірно, Христино, ідіть і швидко повертайтеся всі. Там стратегічні вантажі...
8
Доля поєднала двох саперів у виконанні їхнього бойового завдання з водієм генеральського авто. Щасливо поєднала. Сапери тепер сміливіше виконуватимуть те завдання в жахних умовах воєнного запілля. Віктор умів чудово відчувати оточення і добре орієнтуватися на місцевості. Бойове завдання генерала стосувалося саме цього районного містечка та його мостів. Навіть ціною власного життя, наказував генерал, це завдання мусить бути виконано!
Несподівані темпи війни надмірно ускладнили саперам виконання бойового завдання. Почалися бурхливі, повні тривог і небезпеки військові пригоди.
Коли комендант містечка погнав своїх солдатів услід за радянською емкою, Вітя, виткнувшись з густого гілля, пошепки обізвався до саперів:
— Увага! Негайно міняти позицію!
Комендантські солдати бігцем віддалялися у вибалочок. Сапери, мов струшені груші, скочили з дерев і, передихнувши, сторожко озираючись навкруги, мовчки побігли далі, ніби намагалися навпростець випередити автомашину. Віктор не поспішав злазити з дуба. Він чув натужне ревіння мотора, яке, заглухаючи на віддалі, немов розповідало йому про настрої втікачів.
«Бойова!» — коротко охарактеризував Марію Йосипівну, хитнувши головою. Спустився по товстому стовбуру на землю, зняв автомат з шиї, причаївся біля дуба. Очима стежив за комендантською погонею, вслухався в собачі старання догодити злому комендантові.
А мотора емки вже не чув. Пробіг до саперів, які слухняно очікували на нього.
— Лягай!— скомандував їм і ще раз уважно озирнувся навколо.
Далеко по шляху, яким проїхали і вони до цього містечка,
З якоїсь інтуїції Віктор рахував виладнані грузовики. Рахував автоматично, бо в той же час напружено перебігав з одної думки на іншу, вишукував розгадку свого становища, прагнув якось-то допомогти й саперам виконати їхнє бойове завдання. Щось змінити в своєму становищі на краще поки що не міг. Не знав, чи треба непокоїтись, що відпустив ту відчайдушну, ображену дружину генерала саму з авто, в якому повно радянської дітвори?
Дітей шкода! Наші, радянські діти, нещасливо викинуті долею на роздоріжжі небезпечної, жахливої війни, розпочатої нечуваним беззаконням — порушенням . міждержавної угоди про ненапад. Та коли порушено одну угоду, то чи можна сподіватись від такого порушника якогось дотримання міжнародної етики в ставленні до мирних, нещасних дітей? Хижак законів не визнає.
Завмер, віддалившись, комендантський галас. Тільки гул війни чути було десь попереду. Перемкнувши увагу, Віктор почув і значно ближчі звуки від валки фашистських автомашин та виразніші шуми залізничної станції за лісом. Віктор забрав саперів, і вони бігцем попрямували в глиб лісу. Як своїх господарів радо приймав їх радянський ліс. Немов аж закликав, приглушуючи віддалений гамір війни. Партизани обминали окремі дерева, групи дерев, кущі глоду. І не помітили, як відхилялися від свого напрямку, наближалися до великого шляху. Важко було бігти нагору в лісі, щоразу натикаючись на перепони, огинаючи їх.
Віктор озирнувся на саперів. Попід грудьми в обох проступали виразні латки поту. Кожен з них в одній руці тримав гвинтівку, а другою підтримував важку сумку бойового озброєння підривників. Тепер у них в цій складній ситуації є і' командир — шофер самого генерала. А при командирі виконувати своє бойове завдання кожному бійцеві вільніше. Від того він ставав удвічі сильнішим і відважнішим.
Бігли довго, напористо. Треба було якнайшвидше змінити місце свого перебування, щоб збити з сліду ворогів. Тільки вночі мали вони навідатись до рури для зв'язку з Марією Йосипівною.
«Чи не зморилися вони в цім бігу?» — мимоволі блиснула думка як відгук на побачені мокрі від поту гімнастьорки.
Проте ні сумнівів, ні вагань на обличчях саперів Віктор не помітив.
І незчулися, як знову наблизилися до того ж битого шляху. Щоправда, були значно далі від райцентру, але при тім же шляху. По ньому ж бо і вони так несподівано проскочили емкою майже до потрібного саперам привокзального узлісся. Ледве встигли тоді шмигнути в ліс, замітаючи сліди.
Шляхом ішла поодинока машина,— мабуть, останній німецький грузовик відстав од валки. Та, придивившись, побачили, що то радянський ЗІС з наскоруруч намальованим черепом та військовим номером. Але не це так ошелешило Віктора: ЗІСів радянських було немало в колгоспах та установах. Вікторові здалося, що він упізнав водія за рулем. Аж здригнувся від якихось змішаних почуттів. Зганьблене фашистськими знаками радянське авто, водій з шляхової дільниці...