Кленовий лист

Ле Иван Леонтьевич

— Нещасна сестра! Як вона?

— Сидить і досі. Ніби чекає суду. Тут такого сталося за цей час. То, кажете, дівчинка ще на острові?

— Так. І забрати її звідти у час війни дуже важко. Діти сидять на острові, самі без будь-якої надії.

Розмова зав'язалася серйозна, увага господаря заохочувала. Розповідати про льотчика Лужінський спочатку не хотів — адже він гітлерівський ас, яких тут не стільки бояться, скільки ненавидять. Та потім усе-таки сказав, що Горн прибув з острова, шукаючи засобів для порятунку дітей.

Надходила

тривожна ніч. У будинку інваліда зібралося понад десяток французьких патріотів, учасників Опору. Господар попередив, що на зборах будуть присутні гості — поляк і німець — друзі борців «Вільна Франція».

— За цих людей ручуся совістю і власним життям,— заявив востаннє.

Гостей посадовили біля столу, щоб усім було їх видно. Дехто посміхався до Лужінського, впізнавши його ще з тої першої зустрічі. Горн ніяково озирався, схилившись до поляка.

— Ви комуністи? — запитав хтось з гурту.

— Так... Власне, я комуніст, учасник іспанських подій, друг Каспара Луджіно з Ніцци. А це мій приятель, син рурського шахтаря, колишній льотчик. Зазнав поразки і тепер... надійний бойовий товариш. На острові його ті радянські діти врятували і вилікували.

Все це своєю простотою і таким незаперечно правдивим звучанням викликало дружні оплески. Люди відчули цілковиту довіру комуніста Лужінського до того льотчика німецької армії, який волею правди людської став їхнім спільником. Мову розуміли не всі. Доводилося перекладати. Але всі відчували, що цей поляк не вперше промовляє перед аудиторією, а це ще більше переконувало. Та і Лужінський відчув, що його слова не йдуть на вітер, вони зачіпають слухачів за стривожену ' : ми в світі душу.

— Коли говорити і про ваші нагальні справи, то... лікаря треба негайно ж звільнити з лабет поліцаїв! Але в нас є ще одна, може й значно дрібніша, але невідкладна справа. Нам конче треба передати одну радіограму до Радянського Союзу. Складність цього завдання полягає в тому, що всі радіограми перехоплюються і ворогами. А повідомити маємо про дітей, про радянських дітей, яким загрожує небезпека. Отож і просимо допомогти в цій складній справі.

Після хвилинної тиші спочатку зашепотів сусід сусідові на вухо, другий, третій. І знову заговорили так, що добрати вже щось у тому міг лише сусід. До Лужінського продерся чоловік. Знайоме обличчя, дебела постать, льотна форма.

— Лаверні? — зрадів Лужінський. За обидві руки вітався з льотчиком.— Дуже радий, що ви з нами, друже!

— Дякую... А яке у вас повідомлення? Чи не можна передати його якоюсь людиною?

— Ні, передавати людиною — це надто довго і непевно. Треба по радіо. Дітям щохвилини загрожує небезпека.

— Радіо, звичайно, найкраще. Але ж усі радіо тепер під пильним контролем. Наш військовий радист вивчав і російську мову. Дещо цікаве й нам переказує. Цими днями великий указ про нагороди знову передавали. Про радянських героїв розповідали.

— Як жаль, що нагородження партизанів не оголошують,— мовив Лужінський.

— Групу льотчиків

знов нагородили. А це про якусь бойову групу «Кленовий лист» передавали. Ми всі захоплювались.

— «Кленовий лист»? — вигукнув Лужінський.— Стривайте, друзі. А чи далеко той ваш радист? «Кленовий лист» цікавить і мене.

Радист був теж на цих конспіративних зборах патріотів. Лужінський розпитав його, що саме передавали про «Кленовий лист». У ворожому тилу воюють... В розповіді про їх героїчні вчинки згадувались імена Віктор... Вадим... І жінка якась — Маруся.

— Маруся... Віктор... Вадим... «Кленовий лист»! — голосно міркував Лужінський.— Які можуть бути сумніви!.. Товариші, ці імена мені добре відомі. Це видатні бійці народної помсти!.. Для них... для них теж потрібне наше повідомлення про тих радянських дітей. І особливо про долю дівчинки!..

— Отже, мусимо передати! Тільки відкрита радіограма всім доступна. А шифровка... Яка ж тут шифровка, коли ніхто не знає їхнього коду! — з сумом бідкався льотчик.

— Так, у цьому й найбільша складність. Можна б сповістити лише про сам факт: скажімо, діти живі, але в небезпеці. І домовитися про якийсь код. Словом, це таки складність, а сповістити треба.

Льотчик зустрівся поглядом з радистом, озирнувся на ніч, немов шукав у темряві найпростіших шляхів допомоги цим людям. Нарешті, Лаверні тихо звернувся до Лужінського:

— Складіть ваш найлаконічніший текст, ми передамо. Тільки ж якою мовою?

— Очевидячки, німецькою. Але це не основна перешкода...

— Краще французькою. Складайте текст.

І пішов з радистом у гурт людей. Горн шепотівся з кількома молодими солдатами, домовлявся про те, як урятувати з-під арешту лікаря, сестру вбитого капітана пароплавної компанії. Адже вона сиділа не в тюрмі, а в управі коменданта міста.

Ганс Горн глибоко пережив свій арешт в Авіньйоні. Він досі ще палав жагою помсти отим тиловим «воякам», як презирливо взивав тепер комендантські гарнізони.

Але в тих теперішніх настроях льотчика вчувалося вже і щось більш стале, аніж тільки помста за образу. Його захоплювала і переконувала щирість і самопожертва комуніста Лужінського. Від того все навколо ставало значно яснішим, ближчим і його людській гідності. Та нещасна жінка-лікар, сестра скараного капітана, чомусь ставала вже і його сестрою!...

Збивши набік берет, Горн запально заперечував або схвалював найрадикальніші пропозиції.

Лужінський вийшов з Лаверні надвір. Його трохи непокоїло те, що про справу тепер знає близько десятка людей. Чи не пробалакається якийсь?

— Будьте спокійні, товаришу. Тут були тільки такі люди, яких попереджати про обережність у розмовах не доводиться.

— Дякую. Це дуже важливо...

І замислився, йдучи по подвір'ю, як він замислювався кожен раз, вирішуючи складні проблеми. По селу вже розпочинали свій передранковий переспів півні. Віддалено шуміли морські хвилі, та зрідка чулося гудіння нічного літака.