Клуб самогубців. Діамант Раджі
Шрифт:
— Зараз голова вийде до вас, — сказав він, кивнувши, і рушив до дверей.
Крізь широкі двері з кількох стулок, що становили одну зі стін кабінету, пробивалися голоси; час від часу бахкав корок від пляшки шампанського, тоді вибухав регіт — усе це крізь гомін балачок. Єдине, зате дуже високе, вікно дивилось на Темзу й набережну; по розміщенню вогнів князь із полковником здогадалися, що вони десь недалеко від Черинг-Кроського вокзалу. Кабінет був умебльований скупо, чохли на меблях геть витерті. Посеред круглого стола — ручний дзвіночок,
— Що це за кишло таке? — промовив Ґеральдін.
— Оце ж я й хочу побачити, — відказав князь. — Якщо вони до того ж іще тримають тут утілених чортів, то мусить бути досить цікаво.
Саме в ту мить двері прочинились якраз настільки, щоб пропустити людину. До кабінету водночас прорвався гучніший гамір і ввійшов грізний голова Клубу самогубців. То був чолов'яга років за п'ятдесят, з широкою розхитаною ходою. Він мав кошлаті бурці, лисину на маківці й тьмяні сірі очі, в яких часом зблискувала іскринка. Губи, що стискали велику сигару, весь час ворушились, тіпались, корчились; він дивився на прибулих проникливо й холодно. Вбраний він був у світлий твідовий костюм, у смугасту сорочку з виложистим коміром і під пахвою тримав невелику конторську книгу.
— Добривечір, — мовив він, зачинивши за собою двері. — Мені сказали, що ви хочете зі мною поговорити.
— Ми, сер, хочемо вступити до Клубу самогубців, — відказав полковник.
Голова перекотив сигару в губах з боку на бік і спитав уривчасто:
— А що це за клуб такий?
— Даруйте, — сказав полковник, — але я гадаю, що саме ви найкраще можете відповісти на це запитання.
— Я? — вигукнув голова. — «Клуб самогубців»? Що ви, що ви! Це якийсь першоквітневий жарт. Я розумію, що як хильнеш трохи більше, то хочеться щось витіяти, і не серджусь, але треба знати міру. Годі вам.
— Називайте свій клуб як хочете, — сказав полковник, — але у вас за оцими дверима є якась компанія, і ми наполягаємо, щоб нас прийняли до неї.
— Сер, ви помилилися, — сухо відказав голова. — Це приватна оселя, і я прошу вас негайно покинути її.
Під час цієї короткої розмови князь спокійно сидів на стільці, та тепер, коли полковник озирнувся на нього, ніби промовляючи: «Ну, ось вам відповідь. Ходім же швидше звідси, ради Бога!» — він вийняв з губів сигару й заговорив:
— Я прийшов сюди на запрошення одного з ваших приятелів. Він напевне повідомив вас, із яким наміром я хочу нав'язати своє товариство вашим гостям. Дозвольте нагадати вам, що люди в моєму становищі не дуже схильні визнавати стрими, а вже й поготів — терпляче вислухувати грубощі. Я звичайно буваю дуже спокійною людиною; але вам, шановний добродію, доведеться або задовольнити оте моє невеличке бажання, про яке ви знаєте, або ж ви гірко пошкодуєте, що взагалі впустили мене до свого кабінету. Голова гучно зареготав.
— Оце по-моєму сказано! — вигукнув він. — Ви таки справжній чоловік. Ви знайшли шлях до мого серця й можете зробити зі мною що захочете.
З цими словами він відчинив двері до якоїсь комірчини й замкнув полковника в ній.
— Я повірив у вас, — сказав він Флорізелеві, як тільки вони лишились удвох, — але чи певні ви за свого приятеля?
— Не настільки, як за себе самого, хоча причини ухвали в нього поважніші, — відповів Флорізель, — але достатньо, щоб привести його сюди не боячись. Він зазнав стільки прикрощів, що цього стало б вилікувати від охоти до життя і найвитривалішу людину. Ось цими днями йому запропонували піти у відставку з армії, бо він махлював за картярським столом.
— Ну, це, як на мене, поважна причина, — відказав голова клубу. — Принаймні один такий у нас уже є, і я за нього певен. А ви, коли дозволите спитати, теж служили у війську?
— Служив, — відповів князь, — але я був надто ледачий і досить рано покинув службу.
— І яка ж причина того, що вам надокучило життя? — спитав голова клубу.
— Та сама, наскільки можу судити, — відповів князь. — Нездоланні лінощі.
Голова клубу аж скинувся:
— Отуди к бісу! Для цього треба мати якусь поважнішу причину.
— У мене вийшли всі гроші, — пояснив Флорізель. — Це, звичайно, теж велика прикрість. Через неї мої лінощі дійшли до критичної точки.
Голова якусь хвильку перекочував сигару в зубах, уп'явши пильний погляд в очі цьому незвичайному неофітові, але князь витримав цей допитливий погляд з незмінно добродушним спокоєм.
— Якби я не мав такого досвіду, — сказав нарешті голова клубу, — то, мабуть, випровадив би вас геть. Але я знаю людей.
Принаймні знаю настільки, що розумію, як це начебто найлегковажніші мотиви для самогубства частенько можуть обстоюватись найзатятіше. А ще коли я отак уподобаю людину, як оце вас, сер, то мені важко їй відмовити, я радше відступлюсь від власних правил.
Далі князя й полковника одного по одному піддано тривалому й прискіпливому допитові. Князя наодинці, а Ґеральдіна при князеві, так що голова клубу мав змогу, всіляко випитуючи полковника, стежити й за виразом князевого обличчя. Результат був визнаний задовільним, і голова, записавши деякі подробиці обох історій до своєї книги, дав їм текст присяги, яку вони мали скласти. Більшого ламання волі, більшої покори, ніж вимагалося від них, більш крутих умов, ніж їм нав'язувано, годі було й уявити. В того, хто порушив би таку страшну присягу, навряд чи могла б лишитися бодай крихта честі чи змоги шукати розради в релігії. Флорізель підписав той документ, хоча й здригнувся в душі, а полковник наслідував його з украй пригніченим виглядом. Потім голова клубу прийняв від обох вступні внески і без дальших церемоній завів їх до курильні Клубу самогубців.