Ключ від Королівства
Шрифт:
Його кінь був зовсім близько, коли я раптом побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів вилітає смужка диму.
– Привіт, Ліно.
Я, як могла, випросталась у сідлі.
– Добридень, ваша величносте, – і спробувала усміхнутися.
Оберон був серйозний.
– Ну що ж, вирішуй. Ти вирушаєш з нами чи повертаєшся до себе? – запитав він.
– Ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…
(Що я роблю! Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди,
– Невже я вам потрібна, ваша величносте? Я така ще маленька…
Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.
– Звичайно, ти потрібна нам, – Оберон і бровою не повів. – Отже?
До полудня ми в’їхали в інше місто – вже менше. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава!» і «Прощавайте!». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був зовсім розчарований, навіть пригнічений.
Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд – він був значно розумнішим за мене і сам ішов у строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це скінчиться?
Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася – поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий драконокінь Оберона.
– Втомилася?
– Ні, – сказала я, намагаючись випростатися в сідлі. (Спина боліла неймовірно.)
– Хочеш, щось покажу?
– Хочу, звичайно…
– Перелазь. – Він подав руку.
Я не зрозуміла навіть, що він задумав, – усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику – і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого драконоконя. Попереду мене – довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує збоку каре око – розумне, майже людське.
– Поглянь. – Оберон сидів позаду мене, я бачила тільки його руки. – Бачиш усіх цих людей?
– Бачу.
– А зараз подивись-но сюди…
Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці.
Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги – будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік. Вершника перед Гарольдом бачу… А там, погляньте-но, мій знайомий гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?
Оберон прибрав руку, і я знову всіх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…
Подивилася ще раз крізь пальці Оберона – порожньо. Караван іде пустельною дорогою.
– Чому це так?
– Звичайним поглядом ти начебто бачиш два світи. Себто поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього
– А… можна ще раз?
Його рука була біла й тепла. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка – висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.
– А це хто?
– Де?
Він швидко глянув убік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила – вона ховалася за спинами натовпу).
– А-а-а… це… вона вирішила залишитися.
– Хіба так можна?
– У неї серйозна причина.
– Яка?
– Ну, Ліно, про це згодом.
Мить – і мене знов усадовили на спину мого коня. Драконокінь Оберона вигнув шию – і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.
– Коли розмовляєш із королем, – Гарольд, як і досі, на мене не дивився, – не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?
Так я стала частинкою Королівства.
Це чудово.
Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.
Розділ шостий
Квіти та змії
Як тільки поля лишилися позаду, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми, один за одним – високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.
Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо – він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще одного друга, окрім Оберона.
Заметушилися люди, забігали, розпалили багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмизу збирати, ні бутерброди нарізати (як на шкільних пікніках). Мені (одній із перших!) принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще й кухоль чи то морсу, чи то узвару ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще кусень хліба – житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням ум’яла й усе випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати й зникати, поки не розтануло зовсім…
А коли згодом виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, і нам догоджати…
Це – супер!
Я відійшла оддалік, вмостилася на травичці й підвела погляд до неба – синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмарки білі-білі, і ластівки…
Я подумала: ось я і в Королівстві… Король – мій друг і скривдити не дасть. От хіба справді слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а шанобливість не завадить…