Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Посадник Мотига стояв на заборолі і дивився вниз, на берег Сули, де спішувалися свіжі половецькі загони. Був він заклопотаний, сумний. За чотири дні облоги і безперервних боїв на валах схуд, змарнів, очі запали, почервоніли від безсоння, борода скошлатилася, а руді вуса підгоріли, коли гасив пожежу, і з двох боків підковою охоплювали міцно стиснутого рота. Причому один кінець їх був довший, а другий, більше присмалений, коротший, і від того обличчя здавалося скривленим, ніби болів зуб чи підпухла щока.
—
Кузьмище тихо підійшов і став поруч. Він теж змарнів. Воронячим гніздом стирчав на всі боки чорний чубисько, а таке ж чорне й густе, мов ліс, бородище, як і вуса Мотиги, присмалилося на вогні і позакручувалося поруділими баранчиками.
— А що робити — триматися! — відповів Мотига. — Скільки сил наших стане!.. Іншого виходу в нас немає!
— І я так думаю... От тільки чи довго протримаємося? Уже половина людей або вбита, або поранена... Та ти дивися — вони, здається, відразу підуть на приступ! Га?
Кузьмище показав рукою вниз.
Половці справді заворушилися. Одні погнали коней на луг, а ті, що лишилися, — не менше двох тисяч, — почали здиратися по крутому схилові до валу. Ладнали луки, несли палаючу смолу.
— А йдуть, кляті! — і Мотига раптом загукав охриплим голосом: — Браття! Пильнуйте! Знову починається!.. На забороло! На забороло!
Він залишився на східному валу — від Сули, а Кузьмище прудко побіг до воріт. Там було найбільш небезпечне місце, бо коли зі всіх боків городище оточували глибокі яри та урвища, біля воріт, від материка, його відділяв лише сухий рів.
У городищі тривожно сурмили труби. З усіх усюд до валу збиралися лубенці. Вони несли луки-самостріли, довгі дерев’яні вила-дворіжки, щоб відштовхувати драбини нападаючих, лозові кошелі з піском та землею, щоб засипати їм очі, розтоплену смолу та окріп. Чоловіки ставали до бійниць, жінки, підлітки й старі подавали їм усе, що потрібно для оборони. Навіть поранені, хто ще почувався на силі, брали списа чи сокиру і ставали в ряди захисників.
Усюди діжки та цебри з водою, щоб гасити пожежі. Лубен в котрий раз готувався дати відсіч ворогові.
Кузьмище піднявся на надбрамну вежу й охнув: тисячі половців оточували городище — і понад ровом, і по горі, і по яру, що зразу стрімко падав у кінці рову, і по широкій і глибокій долині, де текла Луб’янка, і попід Нижнім валом побіля Сули... За ровом, на високому горбі, стояв гурт вершників — ханів та ханських охоронців. Серед них горбатилася могутня постать великого хана.
Кончак!
Його Кузьмище впізнав одразу, хоча й минуло кілька років, як разом з князями гнався за ним та за Ігорем від Щекавиці аж до Дніпра. Ох, яка була добра нагода злапати сучого сина! Коли б не випадковий човен, припнутий біля
Сонце опускалося на захід і, визираючи з-за ханських спин, сліпило Кузьмищеві очі. Хитрий гаспид — Кончак! І тут усе обміркував! І сонце, засліплюючи очі русичам, допомагає йому!
Кузьмище застромив за пояс бойовий топір, узяв до рук важкого довгого списа.
— Ну, братця, стіймо кріпко, бо чи так, чи інак — все одно смерть! Зараз почнеться!
Ніби вгадуючи його думки, Кончак підняв руку і подав знак до наступу.
На приступ ринули тисячі вояків. Вони, мов мурашки, лізли по крутих схилах нагору, пускали стріли з прив’язаними до наконечників палаючими шматочками смоли, розмахували шаблями та списами. Ті, що ринули через рів, несли з собою довгі штурмові драбини.
І над усім лунав протяжний грізний рев — а-а-а!..
В городищі спалахнули пожежі. Їх гасили жінки й діти. По всьому околу городища, де вал здіймався над крутими схилами яруг, половці зуміли піднятися лише до підніжжя валу, а в багатьох місцях взагалі не піднімалися. Бо як же видряпатися по прямовисних глиняних стінах? Вони тільки запускали вгору стріли з палаючою смолою, сподіваючись підпалити сухе дерев’яне забороло, та безперервно кричали, щоб нагнати на урусів жаху і щоб ті, перебуваючи в постійному страхові, не мали змоги перекидати підмогу туди, де вона потрібна.
Зате біля городської брами зав’язалася люта січа. Хоча степовики не були навчені штурмом брати укріплені городи і неохоче йшли на приступ, вони мали багатократну перевагу в людях і, користуючись цим, все лізли і лізли на заборола, мов сарана.
Кузьмище ледве встигав зі своїми людьми відштовхувати драбини і скидати з заборол тих найспритніших, яким пощастило здертися нагору. Він носився по дощатому помосту, як буря, і його громовий голос лунав усюди, де було найважче.
— Тримайтеся, братця! Тримайтеся! — підбадьорював воїв. — Половці видихаються! Уже всі драбини лежать унизу потрощені! А без драбин їм не залізти на вал! Та й вечір незабаром — ми матимемо передишку!
Сонце справді швидко сідало за далекий небокрай. Ще година-друга — і стемніє!
Розумів це і Кончак.
Коли стало ясно, що захисників на заборолах так просто не дістати і що вони, незважаючи на великі втрати, і не думають здаватися, він наказав пустити в діло порок. Це був простий, нашвидкуруч приготовлений стінобитний пристрій — важка дубова колода, яку на арканах, на віжках та обротьках несли півсотні дужих вояків. Простий, але небезпечний. Воїни перетягли його через рів і поволі наближалися до воріт. Ще сотня вояків ішла поряд і щитами закривала і товаришів, і себе від руських стріл.