Князь Ігор

Давно се діялось, років 700 тому. В усій землі нашій тоді не такі порядки були. Менше людей було, менше сіл і городів. Та хоч і не багато городів було, але ж усі села й землі до сих городів тягли. І до якого города належали ті землі й села, той город ними володав і порядок там давав. У городі бо збиралися земські люде і раду радили про всякі свої громадські справи. А суд вершити, землю

боронити й орудувати нею мусив князь, хоча иноді, у важливих справах, радився він з вічем (з радою) і з своїм військом. А над усіма князями найстарший був великий князь Київський. Такий був звичай і лад; та тільки ж самі князі не дуже сей лад і звичай шанували. Хоч і родичі вони проміж себе були, та заздрили один одному, один у одного землі однімали і вбивали один одного; а то в чужій землі, щоб помститись над князем, його людей, ні в чому неповинних, рубали і сікли, села й городи їх палили й плюндрували. Бували иноді й між ними такі князі, що про долю рідного краю дбали, як ось би Володимир Мономах. Та таких було мало, а то найбільше князі тільки й знали, що поміж себе гризлись. А щоб одностайно стати проти ворога за всю землю – того у них не було. А ворогів у той час, про який ми оповідаємо, було не трохи. Найлютішим ворогом були дикі половці. Здобичницький народ. Жив він по степах широких у шатрах і на одному місці не сидів, а то туди, то сюди переходив, – то коням кращої паші вишукуючи, то розбишацькі наскоки на нашу землю роблячи. А чинили вони нам біди не потроху і часто, набігаючи, край наш палили й плюндрували і наших людей до себе у бран, у неволю забирали. Давали їм одсіч наші князі, та тільки рідко умісно йшли на ворога, а більше все поодинці і через те й гинули часто, а як умісним боєм ішли, то били половців тяжко. Отже в той час, про який наша оповідь буде, найбільше половців великий князь Київський Святослав не милував і не раз їх, і не два як вівці розгонив. От і тепер (р. 1184) збирається на половців. Всі князі з ним укупі на невірних б'ють, тільки молодого князя Новгородсіверського, Ігоря Святославовича, там немає. Послав був і по нього старий Святослав, до умісного бою за рідну землю з половцями закликаючи. Скоро дуже виступив у похід князь Святослав, а тут ще й одлига настигла – нема ходу за одлигою та за густими туманами степовими. Зоставсь князь Ігор дома. А як дочувся, що Святослав побив половців, усі їх шатра забрав і багато коней і бранців привів, опанувало і його завзяття: – Що ж, – каже, – не князі ми, чи що? – Ходімо й ми здобудемо собі чести й слави і покажемо ворогам, як нашу рідну землю займати. Ото ж і звелів він молодому синові своєму, Володимирові, вести до нього військо з Путивля; звелів племінникові своєму поспішатися з Рильська: випрохав собі на поміч загін чернігівського війська. А зробивши се, звістку шле до свого брата меншого, князя Трубчевського Всеволода. Молодий сей князь був, а лицар найславетніший: куди кине своїм орлиним оком, де махне своєю дужою рукою, там ворог трупом поле встилає або тікає, не озираючись. Тяжко дужий і в бою хоробрий був князь Всеволод, то й прозвано його за се Буйним Туром. Шле йому Ігор таке слово: – Брате мій любий! Годі вже нам дома сидіти. Чи не час нам половців пошарпати, щоб вони нашої землі не плюндрували? А збирай бо, брате, свої вірні вояки та рушаймо вкупі на ворога! Не забарився з відповіддю Буй-Тур Всеволод: оповіщае він любого брата Ігоря і шле йому таке слово: – Брате мій любий, коханий мій брате! Один ти в мене брат єдиний – обидва ми однієї крови, обидва Святославовичі. То сідлай, брате Ігорю, свої коні ворониї, а мої вже сідлані готові біля Курського стоять. І не перваки ж мої куряне у вояцьких справах: під сурмами їх повивано, під шоломами лелієно, од списа кінцем їх годовано. І знають вони всі дороги степовії, усі яри й балки глибокії. Туго луки свої вони понатягали, шаблі погострили. Сами ж вони, мов сіриї вовки, гуляють полем, собі чести шукаючи, а князеві слави здобуваючи! Не забарився й Ігор. Зібрались до нього і син його, князь Путивльський, Володимир; і племінник Святослав Олегович, князь Рильський, з своїм військом. Прийшов і загін війська з Чернігова. Сам князь Ігор військо зібрав у своєму городі Новгородові-Сіверському. Дружину свою Ярославну покинув він у Путивлі, а сам в золоте стремено вступив, і рушили всі у похід степом. Їдуть. От уже й малий Дінець блиснув бистрою хвилею. Глянув Ігор на ясне сонце і бачить: вкрилося сонце мов завісою чорною, темрява впала на широкий степ, на хоробре військо. Іржуть коні й дибки стають, воли ревуть у військовому таборі; навіть птахи, й ті боязко сновигають понад степом. Хреститься перелякане військо. І питається Ігор у свого війська: – А що воно, браття, таке?

Конец ознакомительного фрагмента.