Князь Кий
Шрифт:
— Гунни рушили! — скрикнув він голосно.
Тепер усі почули той протяжний важкий гул. Здавалося, ніби десь далеко-далеко гримів грім.
— Так, рушили, — тихо проказав Радогаст. — Хай порятують нас боги!
Гул ставав сильнішим, тривожнішим. Він поволі наростав і раптом загримів по всьому полю. То з-за лісу, мов темна хмара, виринула орда і помчала прямо на полянські лави. Хоча до неї було не менше, ніж два поприща, Кий відчув, що під ногами здригнулася земля.
І тоді Радогаст гукнув:
— Передня
Вої, що стояли в передній лаві, враз опустилися на ліве коліно, поставили на землю щити, утворивши суцільну стіну, наставили супроти гуннів списи.
— Друга лаво, списи наперед! Щити — перед собою!
Вої другої лави стали впівоберта лівим плечем уперед, прикрилися щитами, а списи уперли в землю і виставили над воями передньої лави.
— Лучники, до бою!
Заколивалися дві задні лави. Вої швидко видобули з тулів стріли, наклали на луки.
Кий пильно стежив за гуннами. Спочатку сонце засліплювало йому очі, і подумки він відзначив, що Ернак не відклав атаки на завтра, коли сонце сліпило б гуннів, а розпочав її зараз, хоча і вої його, і коні стомлені. Зате сонце у нього було за спиною, а полян засліплювало.
Потім Кий звернув увагу на те, що гунни мчали не лавою, а довгим гострим клином. Отже, поляни не мали ніякої змоги зустріти їх хмарою стріл, бо лівому і правому крилу стріляти не було в кого. Вони вишикувалися щільно, густо, і гострий клин орди летів на витягнуту через усе поле вузеньку лаву полян, мов спис, мов бойова сокира!
У Кия стиснулося серце: хіба витримає полянський стрій такий страшний удар?
При цьому він подумав, що на боці гуннів ще й швидкість. Тисячі коней, розігнавшись, своєю вагою легко, мов меч тятиву лука, розітнуть, розірвуть тонку лаву полян…
Всі ці думки промайнули в його голові блискавично і зразу зникли. Потрібно було вступати в бій — гунни ось-ось будуть тут!
Радогаст поправив на лівій руці шкіряну рукавичку, дістав стрілу. Те ж саме зробили вої третього і четвертого ряду.
— Стріляйте!
Свиснули стріли, пронизали синє повітря і, мов рій бджіл, вп'ялися у вістря гуннського клину. Схитнулися і випали з сідел передні вершники, зашпортнулося і полетіло додолу разом з їздцями кілька коней.
Та орди це не спинило. Вона, мовби нічого й не сталося, мчала далі, копитами коней шматуючи і перетворюючи на криваве місиво тіла тих, що впали на землю.
Стріли летіли безперервно, вражали все нових і нових ворогів. Але так само невпинно накочувалася орда.
Кий стояв поруч з Радогастом, стріляв разом зі всіма, а коли побачив, що гунни вже зовсім близько, підняв і затиснув
Кий скрикнув і нахилився над ним. Стріла вп'ялася Радогастові в спину і, пронизавши тіло наскрізь, вийшла з грудей. Відламавши оперення і витягнувши з рани стрілу з наконечником, Кий оглянувся. Хто стріляв? Звідки?
Позаду завертала коней, лаштуючись до втечі, молодша князівська дружина. Чорний Вепр, з луком у лівій руці, теж повертав коня.
— Прокляття! — вигукнув Кий. — Куди ви?
Та в цю мить подав голос Радогаст. З рота в нього вибігла цівочка крові, він розплющив очі.
— То моя смерть? — спитав він, поглядом показуючи на закривавлену стрілу в Києвих руках.
Кий ствердно кивнув головою:
— Так, тебе поранено.
— Покажи!
Кий підніс стрілу до туманіючих очей воєводи. Той тихо промовив:
— Не гуннська… Наша!.. Обітри наконечник!
Кий витер залізний наконечник об сорочку і подав Радогастові. Воєвода прикипів до нього поглядом, і його обличчя раптом спотворилося від гніву.
— О боги! Це ж стріла Чорного Вепра!
— Чорного Вепра? — скрикнув Кий. — Не може бути! Ти впевнений?
Страшенний гуркіт заглушив його слова. Кий підняв голову. Гуннський клин врізався на всьому скаку в полянський стрій. Затріщали під кінськими копитами полянські щити, жахно закричали вої, засвистіли списи, задзвякали мечі й шаблі.
Кроків за сотню від того місця, де лежав поранений воєвода, гунни прорвали полянські лави, і заходячи з обох боків їм у тил, розпочали січу.
Чорний Вепр зі своєю дружиною тікав до Родня.
Радогаст, здається, не чув усього цього — ні гуркоту, ні криків, ні кінського іржання, ні посвисту стріл. Він, видно, розумів, що вмирає, але страшне відкриття додало йому сил, і він міцно стиснув Києві руку.
— Я впевнений у цьому! — сказав він виразно. — Якщо сумніваєшся, витягни з мого тула стрілу і порівняй наконечники… Вони однакові… їх робив нам один зброяр, коваль М'якота…
Кий швидко висмикнув з воєводиного тула стрілу і порівняв наконечники. Однакові! Обидва плоскі, трикутні, з загостреними вусиками… Ясно — їх робила одна рука!.. Отже, стріляв у Радогаста Чорний Вепр!..
— Ну, що?
— Однакові, — відповів Кий.
— Прокляття!.. Як він ненавидів мене!.. І таки підстеріг нарешті! — проказав з натугою Радогаст. — Я відчуваю, як холонуть мої руки й ноги… Дух смерті вже витає наді мною!.. О боги!..
Йому стало важко говорити. З рота пішла кров. Кий нагнувся над ним, але його слабкий голос губився в клекоті бою, що поволі наближався до них.