Код Да Вінчі
Шрифт:
– Був і четвертий, який Фаш сфотографував і стер перед тим, як прибули ви.
Ленґдон знав, що чорнило для маркера, яке проявляється, легко можна витерти, але навіщо Фаш нищив докази?
– В останньому рядку послання, – сказала Софі, – є те, чого Фаш не хотів, щоб ви знали. Принаймні, поки він не розбереться з вами. – Вона витягла з кишені свого светра аркуш із комп’ютерною роздруківкою фотографії та почала розпрямляти його. – Це повне послання, – і вона простягла аркуш Ленґдону.
Приголомшений, Ленґдон
13—3–2—21—1–1—8—5
O, Draconian devil!
Oh, lame saint!
P. S. Find Robert Langdon [22]
На кілька секунд він завмер, втупившись очима у фото. P. S. Find Robert Langdon.
Йому здалося, ніби підлога захиталась у нього під ногами. «Соньєр залишив постскриптум із моїм іменем?» Він не міг навіть уявити чого б це.
22
P. S. Знайти Роберта Ленґдона (англ.).
– Отже, вам має бути ясно, – сказала Софі, пильно дивлячись на нього, – Фаш наказав, щоб вас притягли сюди серед ночі, бо вас підозрюють у першу чергу.
Принаймні тепер він зрозумів, чому Фаш виглядав таким самовдоволеним, коли Ленґдон висловив припущення, що Соньєру було б легше написати ім’я свого вбивці.
Знайти Роберта Ленґдона.
– Чому Соньєр написав це? – спитав Ленґдон, і його збентеження поступилося місцем гніву. – Навіщо мені було вбивати його?
– Фаш іще має розкрити мотив, але він записав усю свою розмову з вами, сподіваючись, що ви могли про це проговоритися.
Ленґдон відкрив рота, але не зміг вимовити жодного слова.
– У нього є мініатюрний мікрофон, – пояснила Софі, – його під’єднано до передавача в його кишені, який передає сигнал на командний пост.
– Це неможливо, – скипів Ленґдон, – у мене є алібі. Після свого виступу я зразу повернувся до готелю. Можете спитати на рецепції.
– Фаш уже це зробив. Йому повідомили, що ви взяли у портьє ключ від номера десь о пів на одинадцяту. Вбивство відбулося ближче до одинадцятої. За цей час ви цілком могли вийти з готелю непоміченим.
– Це божевілля! У Фаша немає доказів!
Очі Софі розширились, ніби вона хотіла перепитати: «Немає доказів?»
– Мсьє Ленґдон, ваше ім’я написано на підлозі біля тіла Соньєра, і в щоденнику Соньєра сказано, що ви мали побачитися з ним приблизно в той час, коли було скоєно вбивство. У Фаша більше ніж достатньо підстав затримати вас для того, щоб допитати, – вона зітхнула. – Жак Соньєр був дуже помітною і шанованою людиною в Парижі, і про його вбивство говоритимуть завтра в ранкових новинах. На Фаша будуть тиснути, щоб він знайшов убивцю, і він почуватиметься значно краще, якщо підозрюваний буде у в’язниці. Винний ви чи ні, але вас неодмінно затримає поліція, поки вони не з’ясують, що ж сталося насправді.
Ленґдон відчув себе, наче звір у клітці.
– А навіщо ви мені про все це говорите?
– Тому
– Не розумію! Це ваша вина, що Соньєр намагався несправедливо звинуватити мене?
– Соньєр не намагався звинувачувати вас. Сталася помилка. Послання на підлозі було призначено мені.
Ленґдону потрібен був час, щоб перетравити це.
– Не розумію?
– То було послання не для поліції. Він писав його для мене. Мабуть, він поспішав і не подумав, як воно все виглядатиме в очах поліції, – Софі зробила паузу. – Цифровий код, який залишив Соньєр, справді не має ніякого сенсу, але Соньєр писав його, бо знав, що слідчі поліції передадуть його дешифрувальникам і послання потрапить до мене, як воно і сталося.
Ленґдон нічого не розумів у цьому нагромадженні подій.
– Але чому ви вирішили, що послання для вас?
– «Вітрувіанська людина», – категорично відповіла вона. – Цей малюнок завжди був моїм улюбленим серед робіт да Вінчі. Ним Соньєр хотів привернути мою увагу.
– Зачекайте. Ви сказали, куратор знав про ваш улюблений мистецький твір?
Вона кивнула.
– Я перепрошую. Про це важко говорити. Жак Соньєр і я… – Софі закашлялась, – ми посварилися десять років тому, – сказала вона й далі говорила пошепки, – ми майже не розмовляли відтоді. Цієї ночі, коли в наш відділ зателефонували, що його вбито, і я побачила світлини його тіла і текст на підлозі, то зрозуміла, що він намагається щось мені передати.
– Завдяки «Вітрувіанській людині?»
– Так. І літерам P. S.
– Постскриптуму?
Вона похитала головою.
– P. S. – то мої ініціали.
– Але ж ваше ім’я – Софі Неве!
Вона опустила очі.
– P. S. було моїм прізвиськом, коли я жила з ним, – вона почервоніла, – це означало Princess Sophie, принцеса Софі. Це, звичайно, дурниця. Але це було багато років тому. Коли я була маленькою дівчинкою.
– Ви були знайомі з ним, коли були маленькою дівчинкою?
– Дуже добре, – відповіла вона, і на її очах з’явились сльози, – Жак Соньєр був моїм дідом.
Розділ 13
Час настав.
Виходячи з чорного «ауді», Сайлас відчував себе сповненим сили, а нічний вітерець розвівав його простору сутану. Грядуть великі зміни.
– Hago la obra de Dios, – прошепотів він, рухаючись до входу в церкву. – Я роблю Божу справу.
Він підняв свій білий, як у фантома, кулак і тричі постукав у двері. Через якусь мить засуви величезної дерев’яної брами почали рухатись, і сестра Сандрін привітала його. То була невеличка жінка зі спокійними очима, і Сайлас знав, що зможе легко здолати її, але він поклявся не застосовувати сили, поки це не стане необхідним. Вона служниця храму, і то не її вина, що братство обрало її церкву схованкою для наріжного каменя. Її не варто карати за гріхи інших.