Коханка
Шрифт:
Начальником відділення від самого початку і до самого падіння муру був мій батько. Це він 21 листопада того року копав Якоба, назавжди позбавив його радіотелескопів і зірок, знищив його кульшовий суглоб і перекреслив усю біографію, а потім повернувся п'яним додому і кричав у кухні на мою матір.
Тоді безробітний Якоб із «плямою на репутації» почав пропонувати свої послуги в догляді за лежачими хворими страховим компаніям та будинкам соціальної опіки у Ростоку. Тільки там його могли взяти на роботу, і то лише за спеціальними
Чи маю я відчувати вдячність за це до свого батька, колишнього начальника відділення?
— Якобе, чи я повинна відчувати вдячність до свого батька за те, що маю тебе? Скажи мені, будь ласка, — запитала я, коли він закінчив свою розповідь.
Я дивилася йому просто у вічі. Він відвернувся вбік і зробив вигляд, ніби дивиться на котрийсь із осцилографів, а потім відповів дуже конкретно:
— Бо ми з тобою, Матильдо, створені для того, щоб воскресати. Як трава. Ми зможемо піднятися навіть після того, коли нас переїде вантажівка.
Якоб часом говорить такі конкретні речі. І це так гарно у нього виходить. Як, наприклад, тоді, коли ми одного вечора повернулися до теми Дахау і він раптом стиснув кулаки і просичав крізь зуби:
— Знаєш, про що я мрію? Знаєш, Матильдо? Я мрію про те, щоб колись змогли клонувати Гітлера і поставити його перед судом. Одного кпона в Єрусалимі, другого у Варшаві, а третього — в Дахау. Про це я мрію.
Такі історії розповідає мені Якоб вечорами. Бо ми розмовляємо про все на світі. Тільки про мою менструацію ми не розмовляли. Але відтоді Якоб уже не тримає мене за руку, коли я засинаю. Бо Якоб — не мій коханець.
Про те, що Якоб зустрічався з її батьком, вона довідалася лише через кілька років після цієї зустрічі.
Це сталося тієї ночі, коли впав мур і всі зі здивуванням перейшли на Захід, хоча б тільки для того, щоб переконатися, що в них ніхто не буде стріляти. Півгодини участі в історії Європи і світу, а потім відразу ж і для певності — повернення додому. Поміняти східні марки на дойчмарки, купити кілька бананів, помахати рукою в камеру якоїсь телестанції та швиденько повернутися додому на східний бік. Бо Захід, якщо бути зовсім точним, — це і сьогодні зовсім інша країна, по-справжньому вдома можна бути лише на Сході.
Її батько знав, що справа не обмежиться цією півгодинною свободою й бананами. Тому боявся. Дуже боявся. Боявся відтоді, як побачив по телевізору, як «трабанти» їдуть на протилежний бік через Чекпойнт Чарлі та Бранденбурзькі ворота, боявся кожною клітиною свого тіла. Він сильно напився тієї ночі, але не як завжди, через узалежненість, а зі страху — і в такому п’яному вигляді та, мабуть, через давню звичку і не менш давню
Не мало значення, що вже багато років поспіль то не були ні його кухня, ні його холодильник, ані його дружина. Подзвонив у двері. Йому відчинив Якоб, який прийшов трохи раніше до її осцилографів і сенсорів. Кульгавий, зі своїм поламаним від копняка стегном, він прошкутильгав до дверей і відчинив. Потім сказав: «Прошу заходити». І той негідник, начальник відділення, мовчки зайшов і за звичкою пішов у кухню.
Там він сів на ту саму поламану стару табуретку і заплакав. І тоді Якоб запитав його, чи не вип’є він чаю, «бо ж надворі так зимно», і поставив чайник.
Мене звати Матильда.
Я трохи хвора.
Якоб вважає, що я не маю так говорити. Він вважає, що у мене просто «тимчасові проблеми з диханням». І що це минеться.
Ці проблеми у мене вже шістнадцять років, але Якоб каже, що це минеться.
Коли я не сплю, то дихаю так само, як Якоб. Коли засинаю, мій організм «забуває» дихати. Найімовірніше, що це генетично обумовлена «випадковість», якщо послуговуватися термінологією Якоба.
Я не можу засинати без приладів, які примушують мої легені дихати.
Тому мені обережно розрізали живіт і вставили до нього електронний стимулятор. Невеличкий. Його можна відчути, якщо доторкнутися до мого живота. Він надсилає електричні імпульси до нервів моєї діафрагми. І вона підіймається й опускається навіть тоді, коли я засинаю.
Якщо у тебе немає синдрому Ундіни, тобі не потрібен стимулятор. Мені не пощастило під час закладання моїх генів, і тому мені потрібен стимулятор.
Цей стимулятор слід постійно контролювати.
І керувати його імпульсами.
Перевіряти, чи він працює. Тому до мого тіла прикріплюються численні сенсори. На пальці, довкола зап'ястка, під грудьми, внизу живота. Якоб дбає навіть про те, щоб ці сенсори не були сірими. Він купив лак для нігтів і пофарбував мої сенсори у різні кольори. Щоб вони пасували до моєї білизни та нічних сорочок. Мої сенсори кольорові. Часом, якщо вони надто холодні, Якоб гріє їх у долонях або хухає на них і приносить до ліжка. Дає їх мені аж тоді, коли вони стають теплими і приємними на дотик.
І заплющує очі, коли я підіймаю бюстгалтер або зсуваю трусики, щоб примостити їх під серцем чи внизу живота. А потім дбає про те, щоб ті зелені, чорні, червоні та оливкові сенсори передавали імпульси.
Я не можу засинати у потязі чи біля телевізора. Я не могла б заснути ні в чиїх обіймах. Я не можу засинати без Якоба. Я не зможу заснути і в обіймах коханого, якщо Якоба не буде в сусідній кімнаті біля моніторів. Бо він стежить за всіма цими приладами. Уже протягом шістнадцяти років. Щоночі.