Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки

Сняданко Наталка В.

Відверто кажучи, я зовсім не мріяла стати чиєюсь здобиччю, жертвою чи нагородою. Не лялька ж я, зрештою чи домашня тварина. Та і не до кінця розуміла, навіщо боронитися проти того, чого тобі теж хочеться. Але так сі належит панєнці доброго галицького хованє і ніц не поробиш. Одним словом, я намагалася.

Але час ішов, ми залишилися наодинці вчетверте, вшосте, всьоме, нарешті опинилися самі в порожній квартирі, але Віталік і не збирався долати мого опору, точніше, навіть викликати цього опору, не намагався ні поцілувати мене, ні помацати за груди, вже не кажучи про якийсь там станик чи спідницю.

Довго так тривати не могло, і одного із наступних разів,

коли ми зустрілися вдванадцяте, при цьому вдруге залишившись самі в порожній квартирі, я не витримала, і порушила всі правила хорошого тону, обірвавши на півслові якусь чергову розумну істину із Віталікових вуст невмілим, зате рішучим поцілунком. Від несподіванки Віталік не встиг вчасно зреагувати, і ми зіштовхнулися зубами.

– Може це непорядно, але я так більше не годна. Зараз же поцілуй мене, – наказала я суворим голосом, хоча із знала, що згідно професійно складеної астрологічної характеристики, і справді не дуже порядна, хоча разом з тим і консервативна у поглядах та байдужа до чоловіків. Потім я строго подивилася на Віталіка і голосом, ще більш суворим, повторила:

– Ну!

Віталік завагався:

– Та я… – почав він розгубленим тоном, але я вирішила не чекати продовження фрази, і знову заліпила йому писок поцілунком. Був би при цьому мій тато або бабця, вони згоріли б зо встиду за нікчемні наслідки мого доброго галицького хованє, але на їх, чи на моє, а, можливо, і на наше спільне щастя, при цьому не було нікого, крім нас із Віталіком і пса на канапі в сусідній кімнаті.

Цього разу вийшло вже краще, але я не збиралася зупинятися на досягнутому. Після третьої спроби Віталік розтиснув зуби і ми почали цілуватися вже зі спільної згоди. З кожним разом це вдавалося нам все краще.

Хвилин так за 15 мені почало здаватися, що час би вже переходити і до подальших дій: йому – намагатися помацати мене за груди, мені – опиратися. Але, оскільки, судячи із Віталікового вигляду, йому так не здавалося або здавалося щось зовсім інакше, довелося мені знову порушити норми поведінки порєдної галицької панни. Спершу я поклала праву Віталікову руку на своє ліве персо, потім сіла йому на коліна і допомогла лівій руці залізти під спідницю. Особливої активності Віталік не виявив і на цьому етапі, але принаймні не опирався.

Так почався новий етап наших стосунків. Згадуючи своє рокерське дитинство і поради Ді Снайдера, я намагалася повторити з все те, чого колись навчилася разом із іншим шанувальником Шекспіра. Спочатку трохи заважала Віталікова нерішучість, але поступово ми перестали соромитися одне одного, і наші пестощі стали різноманітнішими та вишуканішими.

Сезон сільськогосподарських робіт невблаганно підходив до завершення, а це означало, що незабаром батьки Віталка не будуть більше щосуботи ходити на дачу і сидітимуть вдома перед телевізором, час від часу з профілактичною метою зазираючи до нас у кімнату. І тоді шанси на перехід наших стосунків із оспіваної багатьма поетами платонічної фази в оспівану багатьма, переважно сучасними, прозаїками фазу інтимну знову стануть мінімальними.

Часом я намагалася переконати себе, що так навіть краще, оскільки існує гарантія не завагітніти. Що, можливо ті несміливі ласки, якими ми займалися, дають значно більше задоволення, ніж звичайний статевий акт. Принаймні, щось подібне я колись читала. Але порівнювати я не мала з чим, а припущення мене не задовільняли.

Однієї неділі Віталікові батьки в черговий раз пішли на дачу і дали нам можливість досхочу заглибитися у виснажливу любовну гру, у якій, ми, треба визнати, поступово досягали все більшої

майстерності. Виконання цієї складної прелюдії дозволяло досконало вивчити примхи кожного куточка шкіри одне одного, навчитися зчитувати бажання зі стулених вуст, коливання грудей чи схвильованого подиху. Наші фантазії були, здавалося, невичерпними, але те єдине, найбільше бажання, яке переслідувало мене від самого початку нашої гри, так і залишалося нездійсненим. Я вирішила поквапитися, і витягла із сумочки маленький поліетиленовий пакуночок із кожному зрозумілим англійським написом.

– Зачєм ти ета? – запитав Віталік, коли, роздягаючись, я виклала пакуночок з кишені.

– А как ти думаєшь? – несподівано для себе перейшла я на «общепанятний».

– Но нам вєдь і так харашо, – спробував боронитися мій партнер.

– А так может бить лучше, – я залишилася невблаганною.

Заперечити мені було важко, тож Віталік зітхнув і почав роздягатися і собі.

То було нелегке випробування. Ми вперто намагалися пестити одне одного, але наші думки були зосереджені на кольоровому пакуночкові на столі, який всупереч сподіваннням, зовсім не збуджував і не надихав на пізнання нового і досі незвіданого, а гіпнотизував, немов крихітний удав, наші погляди і думки, лякав страхом болю і невідомості. Мені почало здаватися: якщо цей пакуночок залишиться невикористаним, то зі мною станеться щось страшне. У мене виростуть роги, відпадуть вуха, розтовстіють литки, з“явиться непереборна відраза до чоловіків чи у чоловіків з“явиться відраза до мене, і мені так ніколи і не вдасться знайти того, хто переспить зі мною по-людськи, позбавить мене постійного відчуття власної неповноцінності, страху, що хтось довідається, страху, що все так і залишиться, страху, що буде ще гірше…

Аби не дати цьому відчуттю розвинутися ще далі, я взяла зі столика кольоровий пакуночок, від якого так багато залежало, розірвала його, і з цікавістю простежила, як саме потрібно одягати найнадійніший засіб у боротьбі проти СНІДу. Віталік впорався з цим доволі майстерно. Нарешті в моєму житті відбувалося те найважливіше ВПЕРШЕ, про яке стільки написано, наспівано, наплакано. Але тішитися було ще рано.

– Я не магу, – змучено видихнув Віталік після того, як ми, лежачи в позиції № 1, зосереджено намагалися подолати силу опору мого найпотаємнішого отвору. – Я нє магу сделать тебе больна. Давай падаждьом єщьо. В слєдующій раз папробуєм.

– Нєт, – рішуче видихнула я дещо голосніше, ніж належалося, і мало що не гепнула кулаком по подушці. – Я тоже так больше нє магу. Тащі сюда папіну атвьортку.

– Что? – перелякався Віталік, але не ризикнув чекати на відповідь, і побіг виконувати наказане. Тимчасом я витягла з косметички черговий кольоровий пакуночок і продемонструвала щойно засвоєну операцію одягання гумових мішечків на тверді предмети подовгастої форми. Віталік стежив за моїми діями, широко розплющивши очі, і не помічаючи, що його власний предмет подовгастої форми вже давно перестав бути твердим, гумовий мішечок на ньому зморщився і поволі зсувається донизу.

– На, дєржі, і сдєлай всьо бистра, – сказала я тим же суворим голосом, яким колись змушувала цього хлопця вперше себе поцілувати.

Можливо, тим, хто замість викрутки, використовує у подібних ситуаціях більш традиційні предмети, тобто частини тіла, більше болить, і вони відчувають в цей момент саме ту неодноразово оспівану гаму відчуттів від «невимовного», «невблаганного» чи «пекучого» болю до не менш невимовної, невблаганної чи хоча б просто насолоди. Якщо це так, то не раджу вам брати на озброєння мій досвід.