Колекція пристрастей, або пригоди молодої українки
Шрифт:
Процес самопереконання плавно прямував до свого успішного завершення, і ми перебували вже у Мегі вдома, після третьої текіли, і розмова про Львів на деякий час принишкла. Меггі ввімкнула музику. Я згадала всі відомі мені із світової літератури приклади жінок, які першими освідчувалися своїм коханим починаючи від несміливих провінційних дівчат із класичної російської літератури і закінчуючи прикладами жінок південних націй, де, як відомо, із розкомплексованістю і прогресивним сексуальним вихованням було значно краще, ніж на холодній Півночі ще за фараонівських часів. І коли я зупинилася у своєму потоці свідомості, намагаючись згадати героїнь рідної літератури, які відзначилися б чимось подібним, Меггі мовчки потягнула Роберта в іншу кімнату.
Якщо ви вже ковтаєте слину і намагаєтеся приховати від оточення несподівану набряклість у штанах, сподіваючись на
Вранці ні Меггі, ні Роберт, вже не кажучи про мене не справляли особливо щасливого враження. Найжвавішим за сніданком знову був Маріо, який намагався з‘ясувати в мене особливості львівського клімату, аби завчасу запастися потрібним одягом. Пізніше Меггі розповіла мені, що Маріо з Робертом, – пара і збиралися почати жити разом, але після того вечора ненадровго посварилися. Точніше, Маріо посварився з Робертом і нікому не розповів, за що. Вони дуже швидко помирилися. Гуманітарну допомогу до Львова незабаром допакували і відправили. Про концерти на Україні ніхто більше не згадував.
Пристрасті по-італійськи. Енцо.
Пересування вздовж французького кордону або розширення географічного світогляду.
Все почалося незадовго до закінчення мого насиченого враженнями перебування на землі баденській, оспіваній численними німецькими поетами, імена яких мало що говорять українському вухові, і зображеній численними живописцями, твори яких можна оглянути як у музеях самого Баден Бадена, так і у музеях інших міст, розташованих неподалік. Деякі із цих полотен, щоправда, значно новіших, створених переважно нашими сучасниками, можна спостерігати навіть на стінах будинків місцевих мешканців і таким чином скласти собі повніше уявлення про сучасний стан підбаденського живопису, запам“ятавши собі, що Вольфганг Грімзе – це той, хто зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це висить на стіні у помешканні родини Зальцбахкльоцентах. А Вольфганг Грумзе – це художник, який теж зобразив будівлю Ратуші у місті Гернсбах, і зображення це теж висить на стіні у помешканні, але вже родини Кльоцбахзальцентах. А Отто Дікс – це, виявляється, той самий Отто Дікс, знаменитий творець стилю “нової об“єктивності” у німецькому післявоєнному живописі, і кілька його картин навіть зберігаються у підбаденських музеях, і побачивши це ти раптом розумієш, як добре, що він не зображав Ратуші міста Гернсбах і що картини його надто дорогі, щоб висіти на стіні помешкання родини Зальцбахкльоцентах, як і родини Кльоцбахзальцентах. Навіть якщо б члени цих родин скинулися і придбали одну картину на двох, а потім по черзі вивішували її кожен у своєму помешканні.
Вже зовсім незбаром я мала ощасливити своїм приїздом зіскучилих рідних, і засмутити залишену без допомоги фрау Де Ляпорте, а, можливо, і зовсім навпаки. Адже «ніколи не знаєш, що з тобою станеться незабаром, як і того, що про тебе думають насправді. На все Воля Божа», – як казав наш сусід, герр Мюллер.
Так от, зовсім незадовго до від“їзду, мені до голови несподівано прийшла ідея. А що, коли відкласти омріяне повернення на замучену економічною кризою батьківщину, і замість того, щоб змінити сите гувернантське існування на почесну, але злиденну долю безробітного українського філолога чи на ще почеснішу, але не менш злиденну – студентки аспірантури ЛДУ, спробувати себе ще й у ролі студентки іншого, уславленого своїми філософськими традиціями вузу. Повагавшись трохи, який саме із них обрати, я надала перевагу Фрайбургові перед Гайдельбергом, бо хоч у Гайдельбергу до мене вже побували брати Грімм, Е.Т.А.Гоффман і навіть Адельберт Шаміссо, зате у Фрайбурзі викладали і мешкали не лише Мартін Гайдеггер та Едмунд Гуссерель, а і Дмитро Чижевський, вже не кажучи про Маріну Цвєтаєву, численні делегації українського Червоного Хреста, львівську чоловічу хорову капелу «Прометей» народної пісні і танцю «Черемош» чи хор хлопчиків «Дударик». Чим не кайфова ідея, – повчитися і попрацювати на такій багатій спогадами і традиціями
Для втілення цієї ідеї в життя потрібно було зовсім небагато. Отримати дозвіл університету на навчання, отримати дозвіл німецького консульства на в“їзд до країни, знайти засоби до існування, гроші на дорогу, і щасливо почати нове життя у новій іпостасі. Сильне бажання, як відомо, долає будь-які перешкоди. Дрібниці, які довелося подолати мені, і перешкодами назвати важко, тож незабаром я опинилася у електричці другого класу, яка, в“їжджаючи до фрайбурзького передмістя, проминає будинок, у якому жив і працював наш уславлений український філософ Дмитро Чижевський.
Я вже наперед знала, що зустріну в цьому місті багато українців, більшість з яких – львів“яни. Протягом першого тижня я познайомилася з трьома Ірами, котрі працювали в німецьких сім“ях як «опер», двома Олями, які вже відпрацювали як «опер» і тепер стали студентками, і одним Юрою, який виїхав до Німеччини разом з батьками і теж намагався стати студентом. Це йому наразі ніяк не вдавалося через недостатнє знання німецької. Крім того існувало тут ще і товариство «старих українців», емігрантів з повоєнних часів, які зустрічалися кожної другої неділі під час української Служби Божої в одній із церков Фрайбурга. Після відправи товариство
запрошувалося на обід до вуйка Шпильки, який щоразу розповідав про своє героїчне бойове минуле у складі військ УПА, дарував кожному, хто вперше був присутній на обіді, жовто-блакитного прапорця з власноручно вишитим тризубом, після чого звертався до новоприбулого з проханням під час «наступної візити до України особисто передати панови президенту важливого папера». Сам вуйко не їздив «до України» вже понад двадцядь років. На конверті з «важливим папером» стояла зворотня адреса:
Pan Spilka.
Freiburg.
У моєму закордонному паспорті цього разу стояла омріяна «студентська» віза, яка не лише дозволяла протягом року вільно пересуватися Європою, а і давала дозвіл на працю в країні з найвищим рівнем заробітної плати аж на три місяці протягом року. «Опер-віза» теж давала можливість протягом року вільно пересуватися Європою, зате дозволяла працювати лише в «опер-сім`ї». Остання була зобов`язана забезпечити свою «опер» житлом і харчуванням, зате платила за роботу 3 марки за годину, тоді як та сама робота, виконана «не опер» коштувала 15 марок. А оскільки останнім часом у Німеччині стало дуже модно мати за прибиральницю слов`янку, особливо з вищою освітою, то умови для працевлаштування склалися доволі сприятливі. Окремі домогосподарки, що дотримувалися цієї моди, навіть вважали цю свою діяльність доброчинною, і спостерігаючи за тим, як я пилосошу, мию вікна чи прасую, співчутливо розпитували про те, чи правда, що людям на Україні живеться значно важче, ніж в Німеччині.
Першою проблемою, від якої неможливо було абстрагуватися в «неоперському» статусі, стало житло. Знайти вільну кімнату у Фрайбурзі, як і у кожному німецькому студентському місті, – річ доволі непроста, а не маючи грошей, щоб заплатити за неї, – ще непростіша.
Про те, як не варто обирати собі житло. Я почала з газетних оголошень. Студентка шукає кімнату, в якості оплати за яку готова виконувати будь-яку домашню роботу. На перше оголошення відгукнулося лише троє чоловіків. Перший називався Шмідтбауер і відразу ж поцікавився, чи вмію я мити вікна. Почувши ствердну відповідь, запропонував мені одну із своїх трьох кімнат, за що я би мала пилососити, мити вікна в решта двох, і пришивати йому відірвані гудзики. Я поцікавилася, чи не могли би ми спершу познайомитися. Він погодився і призначив місце зустрічі. За півгодини Шмідтбауер передзвонив ще раз і, важко дихаючи в трубку, запитав, чи не зацікавила би мене пропозиція займатися сексом із «добре забезпеченим і майже струнким» бізнесменом. Наступний зацікавлений, не називаючи свого імені, відразу ж перейшов до суті. Його цікавив еротичний масаж, причому бажано в мене вдома. Третій зацікавлений називався Клаус, як і його попередники, важко дихав у слухавку, і, не розводячись у зайвих поясненнях, запропонував мені займатися «прибутковим бізнесом». «Робота» полягала в носінні дорогої білизни. Її потрібно було раз на два тижні забирати в Клауса, носити два наступних тижні, не знімаючи і брудною віддавати назад. За кожен комплект я мала би одержати від 20 до 25 марок. Чим сильніший запах, тим більше.