Коли вмирає Безсмертний
Шрифт:
— О-о!..
— О-о!.. Завів скромник! — дуетом загули літератори № 1 та № 2.
— А ваш маленький шедевр для дітей молодшого віку! — аж захлинався номер перший. — Хіба це не геніально? «Страшне вбивство в чорному тупику»… Вже у самій назві яка лапідарність! Яка свіжість!
— А ваша критика! Це ж епохально! — підспівував йому літератор № 2.
Купхейп, нарешті, прийшов до тями:
— Вибачайте, дорогі друзі, я дуже радий з вами познайомитись, але поспішаю… Змушений вас покинути.
— О, ми розуміємо, розуміємо! — хором забубоніли
— Один момент, зараз я надпишу… так… Ось… Прийміть, будь ласка, — і номер перший подав Купхейпу свою космічну епопею-памфлет з автографом: «Другу шефа — моєму другу!»
— І у мене прийміть!
— І у мене!
— У мене теж!
— І в нас!
— Ось візьміть!
Всі шість пронумерованих (крім сьомого) побажали подарувати свої книжки особистому другу шефа.
— Та куди ж я їх всі візьму? Спасибі! Спасибі! — ледве встигав Купхейп приймати щедрі дари.
У Івана відлягло від серця: на книжках стояли прізвища авторів. Деякі з них Бідило встиг уже прочитати і запам’ятать. «Тільки б не забути, — турбувався Іван, — тільки б не забути…»
Взявши Купхейпа під руку, потихеньку потягнув його до виходу: ясно було, за кого їх прийняли, і дуже не хотілося розчаровувати діячів щактифського красного письменства.
Нарешті горбань з Іваном вийшли з приймальної. Але на цьому їхні пригоди аж ніяк не закінчилися.
Довгий, здавалося, нескінченний коридор раз у раз повертав то праворуч, то ліворуч. Вікон не було. Тільки й світла, що з вхідних панелей, верхні половини яких напівпрозорі. З-за панелей — голоси, то погрозливі, то благальні. За одною чорною, непрозорою панеллю глухо і безутішно ридала жінка.
І раптом Іван почув ззаду швидкі кроки. 3а ними неначе хтось гнався. І справді, за наступним поворотом їх наздогнав літератор № 1.
— Ваша схильність, — молодик відсапався, витер з вузенького чола рясний піт. — Як щирий мислячий організм, я мушу вас застерегти: не довіряйте ньому лірикові! Ну тому, товстому, що за мною в черзі…
— Отому, що з другим номером?
— Еге!
— Чому ж йому не можна довіряти?
— О, ви його ще не знаєте! Це така аморальна потвора… По-перше, в нього, коли він ще вчився у педкомбінаті, була незадовільна оцінка. Він не знав біографії Хича! По-друге, він немитою рукою потиснув руку їх Шістдесят дев’ятої схильності — це я сам бачив! І взагалі він гермафродит і плагіатор! Всі свої книжки з моїх списує!
Ви тільки не думайте, що я проти нього щось маю! Що ви! Що ви! Я чисто з принципових позицій! Він навіть мій дру.Г Він друг, але істина, — ви розумієте? — істина! Істина дорожча. Правда над усе! І взагалі я хочу вам сказати, що вся оця братія, вся — від другого номера до сьомого — таємні, добре замасковані несхильники. По них давно вже плаче Будинок Блаженних Учнів! Але сьомий!.. Ми самі прийшли, а його сюди викликали. О, це небезпечний ворог! Це ідейний
— Я вам дуже вдячний за інформацію. Але я… Я поспішаю. Маю честь!
Номер перший відстав. А за наступним поворотом їх, так само засапавшись, наздогнав другий номер.
— О ваша схильність, мені вас так жаль! — забриніло його співуче контральто. — Чорні душі ввели вас в оману! Все, що ви чули від цього негідника, підла брехня.
— Від якого негідника?
— Ну, звичайно ж, від першого номера! Ніякої дружби у нього з шефом нема. Все вигадки. І в черзі він перший тільки через свою спритність. О, я його знаю… Він, коли 6 міг, давно б уже Палац Безсмертного висадив у повітря!
— О?!
— Так, так! Не вірте жодному його слову. Він таємний несхильник, і всі вони, всі — законспіровані несхильним. От, наприклад, третій. Ну, той, що в черзі за мною. Ви знаєте, які ідеї пропагує він у своїй бездарній дитячій повісті? Його «Страшне вбивство в чорному тупику» — це нічим не прикрита антидержавна пропаганда!
— А чому ж мовчить критика?
— А тому й мовчить, що він сам критик! Бояться його.
— Нічого не розумію. До побачення, я поспішаю.
— Е, ні, стривайте, я вам ще не сказав головного. Сьомий номер, редактор «Філософського вісника», — шпигун і диверсант. Про це давно вже всі знають.
— Вибачте, я мушу йти. До побачення.
Але не встигли горбань та Бідило зробити й ста кроків, як їх наздогнав літератор № 3. Від швидкого бігу його зеленкувате обличчя стало зовсім зеленим.
— Два слова, — категорично прорік він, перегородивши Купхейпові дорогу. — Два слова. Всі, з ким ви говорили, — державні злочинці. А найбільше — сьомий. Це не простий шпигун, це добре законспірований вождь повстанців Країни Підземного Полум’я.
— Але, даруйте, як же він покинув своїх бійців, хто ж зараз керує повстанням?
— Його брат. А цього послали сюди, щоб підготувати в Щактиф державний переворот.
— Прощавайте, я поспішаю.
— Не забудьте мого попередження.
Але на цьому не закінчилися їхні сьогоднішні поневіряння: уже перед самим виходом виявилось, що горбань загубив десь перепустку, — в кабінеті, напевне, з переляку залишив.
Носатого вже не було, у вестибюлі чергував інший хичист.
— Як це так? — здивувався він. — Без перепустки? Ні, без перепустки не випущу.
— А що ж нам робити?
Хичист вилаявся, замкнув вхідну панель, пішов до приймальної шефа.
Сіли в крісла. Горбань мовчав, сумовито схиливши голову. А Іван думками був уже в академії, в кімнаті друга. Орро казав, що сьогодні Чакт має повернутися до Міста-1 з тим, щоб завтра летіти до Провінції-13—2.
Чекали довго. У вестибюлі тихо, безлюдно. Почулися кроки — ні, не хичист. До них підійшов високий дід у темних окулярах.
— К’юс, — відрекомендувався він.
На грудях у старого білів іще папірець з номером «7».