Коли впаде темрява
Шрифт:
Я згадував, як Брюс Мейсон продудів у свою мушлю і оголосив себе Володарем Мух. Я згадував, як Морін Геннон одного разу сказала мені (не на Джонс Біч, не тоді була ця розмова), що перший психоделічний роман — «Аліса в Країні Див». Джимі Іглтон якось на обідній перерві розповів мені, що в його сина разом з заїкуватістю ще й діагноз «нездатність до навчання» (отак маєш два по ціні одного) і йому потрібен репетитор з математики, а іншому синові — з французької мови, якщо цей хоче врешті-решт хоч колись закінчити школу. «Поки він ще має право на пільгові підручники від Американської асоціації пенсіонерів», — так пояснив мені тоді Джимі. Щоки в нього у косих променях сонця виглядали
Я вже поринав у сон, але від останнього спогаду миттєво очуняв, бо зрозумів, що ця розмова мусила відбуватися незадовго перед одинадцятим вересня. Либонь, за кілька днів. Можливо, навіть у попередню п’ятницю, а тоді виходить, що це я востаннє бачив Джимі живим. А його пацан, той, що заїка і нездатний до навчання, чи його ім’я, бува, не Джеремі, як у Джеремі Айронса? Напевне, що ні, напевне, це мій мозок (іноді він вхопить банана) грається, але все одно це дуже близько. Їй-Богу. Мабуть, Джейсон. Або Джастін. Передсвітанкові години — час перебільшень, тож я, пам’ятаю, думав тоді: якщо виявиться, що його сина дійсно звуть Джеремі, я напевне збожеволію. Соломина, що зламала хребет верблюду, бейбі.
Близько третьої ранку я згадав, хто був хазяїном прозорого кубика зі сталевим пенні, — Роланд Ейблсон з відділу страхових покриттів. Він називав цю річ «мій пенсійний фонд». Це саме Роланд мав звичку проказувати оте: «Люсі, тобі доведеться давати пояснень». Одного осіннього вечора у 2001-му я бачив його вдову у шестигодинних новинах. Одного разу ми з нею погомоніли на якомусь із наших корпоративних пікніків (цілком можливо, що саме на Джонс Біч), і я подумав тоді, яка вона гарненька, але вдовування рафінувало ту колишню миловидність, збивши її у сувору красу. В програмі новин вона жодного разу не назвала свого чоловіка «загиблим». Вона весь час згадувала його як «зниклого безвісти». І якби він вижив — десь знічев’я знайшовся, — йому б таки довелося давати пояснень. Будьте певні. Звісно, і їй теж. Жінка, яка в результаті масового вбивства перетворилася з гарненької на красуню, безперечно мусить давати пояснень.
Я лежав у ліжку, згадуючи про різну всячину — як накочувався прибій на Джонс Біч, як у небі літали фризбі, — і наповнювався гіркою печаллю, що врешті-решт пролилася слізьми. Та, мушу визнати, це був не зайвий досвід. Тієї ночі я дійшов розуміння, що речі — хай навіть крихітні, як той пенні у прозорому кубику, — можуть важчати протягом часу. І тому, що їхня вага більшає в умі, для цього явища не існує математичних формул, на кшталт тих, що їх можна знайти у «Синіх книгах» страхових компаній. Де страхування життя підвищується на У, якщо ви палите, і страховий захист врожаю підвищується на X, якщо ваша ферма знаходиться в зоні торнадо.
Розумієте, про що я кажу? Це вага розуму.
Наступного ранку я зібрав усі ті речі і знайшов ще одну, сьому, під диваном. Хлопець, що сидів у сусідній з моєю комірці, Міша Бжизинські, тримав у себе на столі пару лялечок — Панча і Джуді. У себе під диваном я надибав Панча. Джуді ніде не знаходилася, але з мене доволі було й самого Панча. Оті його чорні оченята, що тупилися на мене з облудного заячого писку, від них у мене серце йойкнуло і стало моторошно на душі. Я виловив ляльку з-під дивану, і, поки тягнув, вона залишала по собі огидливу смугу пилу. Річ, що залишає по собі матеріальний слід, — це реальна річ,
Я поклав Панча й усі інші речі до комірчини навпроти моєї кухоньки, і так вони там і залишалися. Спершу я не був цього певен, але ні, вони там так і лежали.
Мати якось мені казала: якщо чоловік, підтираючи собі гузно, побачить на папірці кров, він на це відреагує тим, що цілий місяць, сподіваючись на краще, сратиме у темряві. Цим прикладом вона ілюструвала свою переконаність у тому, що засадничим у чоловічій філософії є ідея: «Якщо це ігнорувати, можливо, воно зникне».
Я ігнорував знайдені у квартирі речі, сподіваючись на краще, і мені таки потроху кращало. Я рідко став чути голоси, що шепотіли у комірчині (хіба що посеред ночі), але все частіше намагався займатися своєю дослідницькою роботою десь поза власним домом. У середині листопада вдень я більшість часу просиджував у нью-йоркській публічній бібліотеці. Певен, що тамтешні леви звикли бачити мене з моїм PowerBook’ом.
Тоді, перед самим Днем подяки, виходячи якось із дому, я зіткнувся з Полою Робсон, вірною дружиною свого чоловіка, яку колись врятував, натиснувши клавішу «корекція» на її кондиціонері.
Абсолютно не думаючи наперед — якби мав час на міркування, я, певен, не промовив би й слова, — я спитав, чи можу пригостити її ланчем і дещо з нею обговорити.
— Справа в тому, — сказав я, — що я маю проблему. Можливо, вам пощастить натиснути мою клавішу «корекція»?
Ми стояли у вестибюлі. У кутку сидів консьєрж Педро, читав «Пост» (і прислухався до кожного слова, не маю в цьому сумнівів — для Педро мешканці його будинку були акторами найцікавішої у світі щоденної вистави). Вона відреагувала на мої слова приємною й водночас нервовою усмішкою.
— Я пам’ятаю, що в боргу перед вами, — промовила вона. — Але ви ж знаєте, я заміжня?
— Так, — відповів я, не нагадуючи їй про те, як вона при знайомстві подала мені ліву руку, тож я не міг не помітити її обручки.
Вона кивнула.
— Авжеж, ви могли бачити нас удвох, принаймні інколи, хоча він був якраз у Європі, коли в мене трапилися ті неприємності з кондиціонером, і зараз він у Європі. Його звати Едвард. Останні два роки він буває у Європі частіше, ніж тут, і хоча мені це й не подобається, тим не менш я офіційно заміжня жінка. — Відтак, ніби щось пригадавши, вона додала: — Едвард працює в імпорт-експортному бізнесі.
А я працював у страховому, але одного дня наша компанія згоріла, — мало не промовив я.
Та спромігся на більш притомне.
— Я запрошую вас не заради флірту, місіс Робсон.
І не заради того, щоб почати звертатися один до одного на ім’я, та чи не помітив я миттєвого проблиску розчарування в її очах? Господи, здається, так. Але цей аргумент її, принаймні, переконав. Я все ще безпечний.
Вона уперла руки в боки і подивилася на мене з удаваним роздратуванням. А може, й не з удаваним.
— Так чого ж вам тоді треба?
— Просто з кимось побалакати. Я намагався знайти собі психотерапевта, але вони всі… зайняті.
— Геть усі?
— Виявилося, що так.
— Якщо у вас проблеми в сексуальній сфері або ви відчуваєте непереборне бажання гасати вулицями і вбивати чоловіків у тюрбанах, про такі речі я не бажаю нічого знати.
— Нічого й зблизька такого. Я не збираюся примусити вас червоніти, обіцяю.
Що, втім, не означало того самого, аби я сказав: я обіцяю вас не шокувати або ви не запідозрите в мені божевільного.