Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
— Добридень, лисичко-сестричко. Як ся маєш у тяжкі часи?
Лисиця подивилася на котика згорда й не знала, як варто йому відповідати. Вона крикнула:
— Як ти смієш, дурню, про таке мене питати?! Котюга нещасний! Ти вчений хоч трохи?
— Та вчений, лисичко…
— Хто тебе вчив?
— А біда, лисичко.
— Що вмієш робити?
— Ну, скочити на дерево і врятуватися від псів, коли вони женуться за мною.
— Все то є дурниці… Я, ади, добре вивчена. А опріч того, маю мішок хитрощів. У
Раптом показався мисливець із псами.
Кіт скочив до дерева, видряпався по стовбуру і сховався між гіллям. Лисичка-сестричка попала псам у зуби. Кіт гукнув із дерева:
— Пані лисице, розв’яжіть мішок із хитрощами!
Лисичка не озвалася, бо вже не було як: язик задубів, очі посоловіли.
Лисичка, звірі та якілко
Пішла лисичка-сестричка на богоміллячко. Іде день, іде два, біжить зайчик-Степанчик.
— Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
— На богоміллячко.
— Візьми й мене!
— Так багато буде.
— Дарма!
От пішли уже вдвох. Ідуть день, ідуть два, іде вовчик-братік.
— Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
— На богоміллячко.
— Візьми й мене!
— Так багато буде.
— Дарма!
Пішли втрьох. Ідуть день, ідуть два — йде ведмідь.
— Лисичко-сестричко, куди ти йдеш?
— На богоміллячко.
— Візьми й мене!
— Так багато буде.
— Дарма!
От ідуть день, ідуть два, аж чоловік яму копав.
— Чоловіче, ми тебе з’їмо.
— Підождіть же, — каже, — поки я яму докопаю, хмизом затрушу; поперескакуєте до мене, тоді й з’їсте.
— Копай же, та швидше!
Докопав той чоловік яму, хмизом затрусив; стали вони скакати та й попадали всі в яму. Сидять день, сидять два, схотілося їм їсти. Лисичка й каже:
— Давайте з’їмо того, у кого погане ім’я. Лисичка-сестричка — добре, зайчик-Степанчик — добре, вовчик-братік — добре, ведмідь — погане.
Узяли ведмедя й розірвали. А лисичка-сестричка тушку з’їла, а кишечки під себе поховала, та як не стало вже у тих чого їсти, вона витягає ті кишечки спід себе та їсть.
— Що це ти, лисичко-сестричко, їси?
— Та це я кишечки з себе тягну та й їм.
Ті дурні пороздирали собі животи, вона і їх поїла. Сидить день, сидить два, аж прилетів якіл, сів на дуба та й клюкав.
— Якілку-братіку, визволь мене з цієї неволеньки!
Якіл зараз що клюк, то й дрюк; наворочав ій повну яму дуб’я, вона й вилізла.
— Спасибі тобі, якілку-братіку, що визволив з цієї неволеньки; тепер якби ще нагодував!
Якіл зараз полетів у степ, а там дівчина саме косарям обід несла. Він і давай перед нею битися, наче підбитий. Дівчина ту страву поставила та за ним, а лисичка підібрала той борщик, і кашку, і молочко, та ще і глечики
— Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував; якби ще й напоїв!
Якіл полетів, аж ось везе чоловік барило на степ. Він сів на воронці та й клюкає. Чоловік як розсердиться, як вихватить притику, як учеше по барилі, - потрощив його, вода розлилась, а лисичка й напилась.
— Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував і напоїв, якби ще насмішив!
Якіл полетів у слободу, а там на току молотив чоловік з сином та такий лисий, як коліно. Якілко й сів йому на лисину. Старий хотів зігнати, а син:
— Стійте, тату, я його вб’ю!
Та як учеше ціпом батька по лисині!
— Спасибі тобі, якілку-братіку! Визволив ти мене з неволеньки, нагодував, напоїв і насмішив; якби ще настрахав!
Якіл знов у степ, полетів, сів у чабана на гарбі та й клюкає. Чабан як розсердився, як учеше ґирлигою по драбині, - розбив гарбу! А собаки почули та за якілком, а той туди, де лисичка. Побачили її собаки, та за нею! Гнались, гнались аж поки в скоту загнали. Сидить вона там, сама себе питає, сама відповідає:
— Очиці мої, очиці, що ви робили, як тікали?
— А ми все дивились через кряж та через долину, через кряж та через долину.
— Я вам за це окуляри покуплю. Ніжки мої, ніжки, що ви робили, як утікали?
— Ми бігли швидко та рідко, швидко та рідко.
— Я вам панчішки покуплю. А ти, хвосте, що робив?
— А я через пень та через колоду, через пень та через колоду, щоб тебе Сірко-Білко з’їв!
— А, так ти такий! Нате вам його, собаки!
Та вистромила хвоста з скоти, а собаки витягли її та й розірвали.
Лисичка-кума
Схотілося лисичці медом поласувати. То все вона м’ясне їсть, а солоденького — то й ні. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати». Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапу туди й засунула, щоб медку дістати. А бджоли того й не злюбили: як шугнуть із вулика, як кинуться на лисичку… Ех! Вона як дремене тоді з пасіки! Втікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
— Ой Божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!
Прибігла додому. Уся морда в неї розпухла, лежить вона. Лежала-лежала, думала-думала, а меду таки хочеться. «Піду, — каже, — до ведмедя! Впрошуся до нього жити — у нього меду багато».
Приходить:
— Ведмедику-братику! Що я тобі казатиму.
А той тільки мурчить. А лисичка:
— Та не мурчи-бо так страшно, ведмедику-братику, а то я й злякаюся!.. Давай удвох жити: я тобі за господиню буду.
— Давай! — каже ведмідь.
Ото і почали вдвох жити. Ведмідь піде на здобутки, принесе м’ясива, — є і йому, і лисичці. Так тій усе меду хочеться!