Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
Шрифт:
Пішов кіт, подивився й каже:
— Коняка.
— Ну, це, — каже собака, — буде наша, поснідаємо добре.
Почав собака їсти землю, яриться та й каже:
— А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?
— Ні, - каже кіт.
Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:
— А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!
Подивився кіт та й каже:
— Трошки почав тріпотатися.
— Тріпнем бісову коняку! — каже собака.
І знов почав собака гребти землю і питає кота:
— А дивись, брате
— А кіт каже:
— Ні.
— Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! — каже собака.
— Ну, нехай посоловіли, — кіт говорить.
Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:
— Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!
Вовк та вовчиця
Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.
— Погано тобі, вовче, живеться, — каже вовчиця.
— Чому? — дивиться на неї вовк.
— Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.
— Гм, — пробурчав вовк, — але ти також від людей ховаєшся…
— Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.
— Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк. — Тебе бачать люди так само, як і мене.
— Вір — не вір, я правду кажу, — відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:
— Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?
— Добре, — каже вовчиця, — подивимось!
Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.
Побачили її орачі і почали гукати:
— Вовк, вовк!.. Бий вовка!
Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»
Догнала його вовчиця, запитує:
— Ну, що, чия правда?
Віддихався вовк та й каже:
— Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.
Вовк та заєць
Як раз вовк з зайцем покумалися. Приятелями були. Але якось так трапилося, що вовк пару днів не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами дзвонить.
Прибіг він до кума, нібито до зайця, та й каже:
— Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.
А заєць каже:
— Ей, куме, та ти бач, який я малий! Чим ти на мені наїсися? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу — на толоці кобила пасеться, то ти її достань, то будеш мати що їсти.
Вовк каже:
— Добре, веди.
Прийшли вони на толоку, видять — пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.
— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб» [1] ,
— Добре, — каже вовк.
1
Соб — вигук, яким повертають коней або волів ліворуч.
Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.
Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!
А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.
А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:
— Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?
Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.
Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.
Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний — не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.
Вовк та кравець
Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:
— Хто ти?
— Кравець.
— Ну, поший мені кожух, а то з’їм.
А кравець каже:
— Лягай, я зміряю.
Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!
Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»
А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.
Вовча присяга
Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а як присягнете, то я тоді повірю». — «Добре, — каже вовк, — я присягну, тільки щоб ви тоді і мені присягнули і щоб де не забували мене чи рибкою, чи м’ясцем». — «Добре», — каже лисиця. — «А де ж я буду присягати?» — пита вовк. — «Ходімо, куме, я поведу вас до присяги, по закону присягнете».