Колиска на орбіті
Шрифт:
— Це вони?
— Вони, — сказав Астроном. — Немає сумніву, що ми їм так само огидні, як і вони нам.
— Що вони говорять?
— Що їм страшенно незручно, вони втомлені, навіть хворі, але при посадці серйозно не постраждали, а хлопці їх не кривдили.
— Не кривдили! Схопили, посадили в клітку, годували травою й сирим м’ясом! Скажіть-но, можна й мені з ними поговорити?
— Для цього потрібен час. Слід зосередитись. Ви почуєте їх, хоч, може, не зразу.
Промисловець спробував. Його обличчя аж скривилось від напруги. Він передавав одну й ту саму фразу: “Хлопчики не знали, хто ви”. Раптом у мозок стукнуло: “Ми це зрозуміли, і хоча вони
“Не атакували?” — подумав Промисловець, і не помітив, що повторив це вголос.
“Звісно, що так, — надійшов сигнал-відповідь. — Адже ми озброєні”.
Одне з бридких створінь у клітці підняло якийсь металевий предмет і на покритті клітки й на даху комори раптом з’явилась дірка з обвугленими краями.
“Сподіваємося, — надійшов наступний сигнал, — дах неважко буде відремонтувати”.
Промисловець відчув себе неспроможним далі приймати сигнали.
— Із такою зброєю вони дозволили захопити себе, замкнути в клітці? — звернувся він до Астронома. — Не розумію.
І почув спокійну відповідь: “Ми ніколи не кривдимо дітей мислячих істот”.
Сутеніло. Промисловець навіть не згадав про вечерю. Він раз У раз повертався до того, що його бентежило.
— Ви справді вірите, що корабель полетить? — спитав він Астронома.
— Вони запевняють, — відповів той, — отже, полетить. Сподіваюсь, вони скоро повернуться.
— Коли вони повернуться, — енергійно сказав Промисловець, — я виконаю нашу угоду. Переверну і землю, і небо, але їх визнає весь світ! Я помилявся, докторе. Істоти, які не скривдили дітей, хоч, можна сказати, їх на це провокували, — гідні визнання. Знаєте, мені й говорити не хотілося…
— Чому? Кажіть.
— Наші діти. Ваш і мій сини. Я майже пишаюся ними. Тільки уявіть: схопити цих істот, годувати їх, чи, принаймні, намагатися годувати, переховувати. Неймовірно! Рудий сказав мені, це була його ідея — використати їх для вступу в цирк. Уявляєте?
— Молодість, — відказав Астроном.
— Скоро старт? — спитав Торговець.
— Через півгодини, — відповів Дослідник.
На них чекала самітня подорож. Решта сімнадцять членів екіпажу загинули, прах їхній залишиться на чужій планеті. Вони вдвох поведуть пошкоджений корабель вручну.
— Як добре, що ми не чіпали цих дітей, — сказав Торговець. — Ми уклали вигідний контракт, дуже вигідний.
“Бізнес”, — подумав Дослідник.
— Дивіться, як вони вишикувались проводжати нас. Всі як один. Вам не здається, що вони стоять надто близько? Аби до котрогось із них, бува, не дістало полум’я на старті.
— Вони на безпечній відстані.
— Яка у них потворна зовнішність, правда?
— Зате внутрішньо вони прекрасні. І дуже доброзичливі.
— Навіть не подумаєш, дивлячись на них. Особливо той, молодий, що перший знайшов нас.
— Вони називають його Рудим.
— Досить дивне ім’я для такої потвори. Аж смішно. Йому й справді шкода, що ми відлітаємо. От тільки не збагну, чому саме. Він, здається втратив якусь можливість.
— Цирк, — коротко відповів Дослідник.
— Що? Чому? Яка безглуздість!
— А чом би й ні? А що б ви зробили, якби знайшли Рудого сонним у полі на Землі? Червоні щупальця, шість ніг, псевдоподії й тому подібне?
Рудий дивився, як відлітає корабель. Червоні щупальця, через які його так прозвали, і досі коливались, передаючи смуток
Р. Бредбері
ПРО БЛУКАННЯ ВІЧНІ ТА ПРО ЗЕМЛЮ
Сімдесят років поспіль Генрі Уїльям Філд писав оповідання, які ніхто й ніколи не друкував. І от одного разу, пів на дванадцяту ночі, він підвівся й спалив десять мільйонів слів. Усі рукописи відніс до склепу свого понурого старого особняка, в казанну, й жбурнув їх у піч.
— От і все, — промовив він і, розмірковуючи про свою марну працю та понівечене життя, повернувся до спальні, напханої всяким антикваріатом, і ліг. — Дарма намагався я змалювати наш божевільний світ, і це моя помилка.
2257-й рік, ракети, атомні дива, мандри до невідомих планет і подвійних сонць — та кому ж це до снаги! Багато хто брався — і жоден сучасний автор не зміг. Космос надто безмежний, думав він, міжзоряні кораблі надто швидкісні, відкриття атомної науки надто несподівані. Але інші, хоч сяк-так, а все ж друкувались, а він, багатий нероба, змарнував усе життя.
Протягом години гризли його ці думки, тоді він подався крізь нічні кімнати до бібліотеки й засвітив ліхтар. Серед книжок, яких ось уже півстоліття не торкався ніхто, він вибрав навмання одну. Випущена вона триста років тому, сторінки були ветхі й пожовклі, але він вчепився в неї й жадібно читав аж до світанку…
О дев’ятій Генрі Уїльям Філд вибіг з бібліотеки, зібрав прислугу, скликав по телевізору юристів, друзів, учених, письменників.
— Приїздіть негайно! — кричав він.
Не минуло й години, а в нього вже зібралися чоловік дванадцять. Генрі Уїльям Філд чекав у кабінеті — скуйовджений, неголений, незвичайно схвильований, сповнений якоїсь гарячкової веселості. У висхлих руках він стискав грубезний том, а в відповідь на вітання лише сміявся.
— Дивіться, — нарешті проказав він, — ось книга, її написав велет, який народився в Ешвілі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятисотого року. Він давно вже обернувся на порох, а колись видав чотири величезних романи. Він був наче ураган. Він здиблював гори і всотував у себе повітря. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтіморі, в лікарні Джона Гопкінса, від стародавньої страшної хвороби — пневмонії, а після нього залишилася валіза, напхом напхана паперами, списаними олівцем.
Присутні подивилися на книгу.
“Озирнися на дім, ангеле”.
Старий Філд поклав на стіл ще три книжки цього автора. “Про час і про річку”, “Павутиння й бескид”, “Тобі вже не повернутися додому”.
— Їх написав Томас Вулф, — сказав. — Триста років лежить він у землі Північної Кароліни.
— Та невже ви запросили нас лише для того, Щоб показати книжки якогось мерця? — здивувалися друзі.
— Ні! Я скликав вас, бо зрозумів: нам потрібний саме Том Вулф! Це людина, створена для того, щоб писати про велике, про Час і Простір, про галактики й космічну війну, про метеори й планети. Він любив і змальовував усе величне й грізне. Тільки народився зарано. Йому потрібний був матеріал справді грандіозний, а на Землі він нічого подібного не знайшов. Йому б народитися не сто тисяч днів назад, а сьогодні.