Колиска на орбіті
Шрифт:
Сільський Дженджик заметушився, кинувся назад і зник з екрана. За хвилину він повернувся з великою плетеною корзиною в руках.
— Забув свою корзину, — повідомив вій із сором’язливістю сільського мешканця.
У темряві залу почулося чиєсь хихотіння.
Здавалося, ніби все буде гаразд. Виходьте, хто там ще залишився!
На екрані з’явився Бідний Філософ — надзвичайно респектабельний чоловік, що не мав у характері анічогісінько позитивного: його імпозантна зовнішність, гордовита постава сенатора, строката
— Друже мій, — вимовив він. — Друже мій.
— Який ще там друг, — заявив Сільський Дженджик. — Віддай спершу мої триста доларів.
Виходьте, хто там ще залишився!
З’явилися Чарівна Бестія і Звичайний Юнак, якого, здавалося, з хвилини на хвилину мало спіткати жахливе розчарування.
Сільський Дженджик сів навпочіпки посеред галявини, відчинив корзину й почав діставати звідти їжу: шинку, індичку, сир, таріль фруктового желе, мариновані оселедці у банці.
Чарівна Бестія, вихиляючись, пускала бісики в його бік. Сільський Дженджик почервонів і швиденько опустив голову.
Кент вигукнув з місця:
— Так тримати! Занапасти його!
Всі зареготали.
Отже, все буде гаразд. Все владнається.
Коли глядачі починають жартувати з героями Вистави, значить усе йде як слід.
— Непогана ідея, голубе, — озвалася Чарівна Бестія. — Згода.
Вона посунула до Дженджика.
Дженджик, усе ще не підводячи голови, витягав і далі з корзини всілякі наїдки, — було їх стільки, що вони навряд чи вмістилися б у десяти таких корзинах.
Кружальця копченої ковбаси, купи шніцелів, безліч цукерок, смажена гуска, а на додачу діамантове намисто.
Чарівна Бестія скрикнула від захвату й кинулася до намиста.
Бідний Філософ відламав ніжку індички і, кусаючи її потрошку, ще й вимахував нею Е повітрі, аби підсилити враження від закрученої промови, яку саме виголошував.
— Друзі мої, — говорив він, уминаючи індичку. — Друзі мої, як це доречно і природно… Я підкреслюю, доречно і природно, коли щирі друзі, зустрівшись такого чудового весняного дня, щоб у товаристві один одного натішитись спілкуванням з природою в її найкращу пору, знаходять для своєї зустрічі такий відлюдний і тихий закуток у самому серці безжального міста…
Він міг просторікувати годинами, якщо його не зупинити. Але зараз, у такій ситуації, конче необхідно було будь-що зупинити його.
Хтось випустив у ставок мініатюрного кита, який нагадував швидше дельфіна; цей кит вистрибував з води, описував у повітрі граціозну дугу і, полохаючи качок, що не знати звідки взялись і плавали у ставку, бебехався знов у воду.
На екран виповзло Інопланетне Чудовисько і сховалося за деревом. Одразу було видно, що це не на добре.
— Стережіться! — вигукнув хтось із глядачів, але актори мов оглухли. Часом вони бували неймовірно безголові.
На екрані з’явилися попідручки Безпорадна Сирітка
— А де ж це наша Юна Красуня? — запитав Вусатий Злодій. — Ніби вже всі зібралися, крім неї.
— Ще приплентається, — сказав Сільський Дженджик. — Я бачив, як вона в наріжній кімнаті дудлила джин.
Філософ урвав свою промову на півслові, ніжка індички завмерла в повітрі. Його сріблясте волосся ефектно стало дибки, і він рвучко повернувся до Сільського Дженджика.
— Ви невихована людина, сер, — промовив він. — Сказати щось подібне міг досі тільки найпослідущий хам!
— Мені однаково, — заявив Дженджик. — Що не кажіть, а моя правда.
— Відчепіться від нього, — заверещала Чарівна Бестія, все ще милуючись діамантовим намистом. — Ви не смієте обзивати мого друга хамом.
— Облиште, Ч.Б., — втрутився Звичайний Юнак. — Краще тримайтеся від них якнайдалі.
— Заткни писок! — швидко обернувшись до нього, гарикнула вона. — Ти, брехло собаче. Не тобі мене повчати. Виходить, говорячи про мене можна користуватися самими ініціалами, ніби немає в мене нормального імені? Опудало, шантажист нещасний! Ану, забирайся геть!
Філософ повагом виступив наперед, нахилився й махнув рукою. Напівоб’їдена ніжка індички вдарила Дженджика в щелепу.
Дженджик вхопив смажену гуску й поволі випростався.
— Он воно як… — процідив він.
І шпурнув у Філософа гуску. Вона влучила просто в строкату жилетку й заляпала її жиром.
Ой лишенько, подумав Лодж. Кепські справи. Чому Філософ так дивно поводиться? Чому вони не змогли хоча б сьогодні завершити це звичайним дружнім пікніком? Чому той, хто створив Філософа, примусив його жбурляти цю ніжку?
І чому він, Бейярд Лодж, примусив Дженжика шпурнути гуску?
І, вже запитуючи самого себе, Лодж похолов, а коли в його свідомості сформувалась відповідь, у нього виникло відчуття, ніби чиясь рука стискує йому нутрощі.
Він зрозумів, що це взагалі не його робота.
Лодж не примушував Дженджика кидати гуску. І хоча його тоді охопили гнів і лють, він не наказував подумки своєму героєві відповідати таким чином.
Лодж уже не так уважно дивився Виставу; свідомість його роздвоїлась: він продовжував стежити за дією, і водночас сперечався сам з собою та шукав пояснення тому, що трапилося.
Фокуси апаратури. Це вона примусила Дженджика шпурнути гуску — адже машина знала не гірше за людину, яку реакцію може викликати такий ляпас. Машина спрацювала автоматично, не чекаючи відповідної команди… мабуть, упевнена в тому, якою та буде.
Логічно, доводила одна частина його свідомості другій, що машині відомо, як людина реагує на той чи інший подразник, і логічно, що, знаючи це, вона спрацьовує автоматично.
Філософ, ударивши Дженджика, обережно відступив назад і випростався, ніби по команді “струнко”, тримаючи “на караул” напівобгризену й заяложену ніжку індички.