Коні не винні (збірник)
Шрифт:
– Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш…
– Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти – працюй, моє серце. Ну, от.
Він був веселий, розвивав далі свій план і з побільшеним апетитом накладав на тарілку цілу купу салати, не помічаючи навіть, що бідна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом.
– Ліда в своїй чудесній сукенці, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову,
– Щодо мене, то я…
– От і прекрасно…
Подавали солодке. Савка гримів ложечками і протягав білі у рукавичках руки між лікті панів й собачі морди. Жан посадив пляму з сметани на адміральську тужурку, і «міноносець» старанно зчищав серветкою мокре. Такса Софії Петрівни лизала тарілку, а Мільтончик, забувши пристойність, скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
– Аркадій! Тобі покласти ще крему?
– Клади, клади, ma cherie [39] , я сьогодні голоден.
39
Ma cherie (франц.). –Моя люба. – Ред.
Ні, таки справді він чув бадьорість по сьогоднішній сходці, де рішуче стояв за те, що народ має право на землю.
– Блажен, іже і скоти милуєть… – одповів текстом на свої думки мовчазний Жан і освітив більмами щетинасте обличчя. – Міноносце! Дай папіроску…
– Єсть!
– Браво, Жан, браво!.. – розсміявся Аркадій Петрович. – То ж скоти, а то люди…
Ну, починались тексти з Святого письма. Антоша терпіти не міг їх. Він кинув в куток кімнати зібгану хустку, а Нептун скочив й приніс. Забавно було дивитись, як Нептун на бігу хляпав обвислим вухом і тріпав білу поноску під чорним холодним носом.
– Нептун! Ісі!..
Він обережно вийняв з рота собаці мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Підняв голову вгору і грубо два рази гавкнув. Занепокоїлись інші собаки, а Мишка кинулась до дверей і, підгорнувши під себе куценький хвостик, заллялась дзвіночком.
– Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся і ознаймив, що прийшли мужики.
– А! Мужики… Клич їх сюди.
– Аркадій, може б, ти перше скінчив обідать. Вони почекають.
Аркадій Петрович нізащо не хтів… Він вже скінчив.
Мужики увійшли і купою стали біля порога. Був межи ними і Бондаришин, що гроші узяв, а не виїхав нині на панове сіно.
– А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однім місці, білі, як вівці, в своїх полотнянках, і дивились на блискучий посудою стіл, за яким засідали пани і собаки.
– За яким ділом прийшли?
Рудий Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван же думав, що найкраще
– Прийшли до пана погомоніти за землю.
– Я дуже радий. За яку землю?
Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг:
– За панську, прошу ласкавого пана…
– Що тепер, значить, такі часи настали… – додав Марко…
– Та й пан самі нам казали… – не втерпів Панас. А Бондаришин вже закінчив:
– От громада і присудила… Будемо одбирати землю од пана…
– Що?
Аркадій Петрович несподівано крикнув.
Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці.
Але люди були такі спокійні, наче прийшли порадитись тільки у звичайних хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько і зашамкав покірно:
– Ми не хочемо кривдити пана… щоб усе мирно, по-божому було…
– Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, – одвів діда рукою рудий Панас.
Тепер вже ціла родина – Софія Петрівна, Антоша і Ліда – покидали свої місця і встали за плечима хазяїна дому.
Лиш сліпий Жан лишився сидіти, світячи більмами на собак, що лизали тарілки.
А Бондаришин провадив так само покірно і наче байдужно:
– Борони Боже… лишимо й панові трохи земельки… на яку грядку, на цибулю, значить, чи що, щоб закришка була… та на крокет…
– Ах, ах! – зробилось млосно Софії Петрівні, і поки Ліда подавала їй воду, Антоша заклав руки в офіцерські штани і процідив крізь зуби:
– Вот негодяи!..
– Ми вже так через те, що пан були добрі до нас, спасибі ласкавому пану, – кланявся Бондаришин.
– Аякже… Гріх що казати… всі люди пана «татком» взивають… – гуділи за ним.
– Ну, добре, – стримав образу Аркадій Петрович. – Не одрікаюсь од своїх слів… Коли так присудила громада…
В його голосі чувся вже лід.
– Аркадій! Що ти говориш!… Як смієте ви!.. – хвилювалась Софія Петрівна.
Антоша поривався щось говорити, і сині жили наллялись в нього на білому лобі.
– Так отак, пане… за два дні маємо свято, тоді громада й поділить землю. А тим часом нехай пан собі поміркують, де їм лишить на грядки… чи коло дому, чи в полі.
– Звісно, що коло дому… ловкий погній… і наручно буде… – вирвався з радою рудий Панас.
– За два дні вже пан самі обміркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані… Вони нас ніколи не забували…
– Авжеж… чи порошку там, чи мазі якої… звісно, наші пани… Оставайтесь здорові…
І поки виходили люди, усі стояли немов закляклі, тільки Аркадій Петрович теребив в руці серветку.
Але Софія Петрівна отямилась скоро:
– Аркадій! Ти збожеволів! Ти не смієш оддавати землю. Ти маєш діти!..