Конотопська відьма
Шрифт:
– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновєнія. При-спі-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляє-тесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сіни, – -так куман-дував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не відчиня.
– Але! – каже Микита Уласович. – Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!…
– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар. – Двері суть на Празі, а праг на дверях. Востягніть лишень плямку…
– Та яка тут у чорта плямка? Стіна гола, а дверей катма. От сам подивись!
Кинувсь пан Пістряк… хап, хап! мац, мац! – нема дверей, та й плямки не налапа; сама стіна стала перед ними. Шука один, шука – аж употіє, свариться другий і перемінить його, стане скрізь обмацувати, – нема та й нема!
– Що за недобра мати? Де у гаспида
– Видіх двері, отверзающиїся сімо і овамо, і се не бі! – так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далі каже: – А що сотворімо, пане сотнику. Розверзім об'ятія і приступім на прикосновеніє, дондеже сотворимо совокуп-леніє.
– Та кажи мені просто, пане писарю! Тепер не до письма! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович. – Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очі ковиря. Кажи-бо просто.
– Прикосновеніє, осязаніє, сиріч мацаніє. Дадіте вашу десницю у мою шуйцю, та й будемо разом мацаніє воспроізводити круг усії хати, чи не сокришася де двері во онім місці або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.
Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От і прийнялися мацати по стіні. Один іде ув один бік, а другий у другий: мац, мац! хап хап! «Чи є, Ригорович?» – «Ність! іщезоша, яко дим». – «Ходім дальш». Вп'ять пішли. «Чи обріли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! Морока, та й годі!…» Облапають усю хату, зійдуться вп'ять докупи… нема дверей та й нема. Вп'ять розійдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця… лапають… Зійдуться… нема! Вже б раді хоч би віконце намацать, так і те кат його зна де ділося. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сів на долівці та давай уголос: «Вже досі і вутреня відійшла, а мене панна хорунжівна дожидалась-дожидалась та, може, вже і додому пішла. Ой, лелечко, лелечко!» А пан Пістряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотів щось сказати, аж ось… брязь плямка! рип двері!… шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховала. От і загомоніла на них:
– Чи ви подуріли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вінчатись? Але затого вийдуть з вутрені, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.
– Ох, тітусю! – насилу промовив пан Забрьоха. – Тут зовсім біда.
– Смущеніє веліє учинися, – казав Ригорович, спідлоб'я приглядаючись на Зубиху. – Сія двер, з ню же про-ізведеніє сотворяєть увесь род чоловічеський, бисть погибшая; і се паки обрітеся, но како? Не вім!
– Розкажи ти, пане Микито, мені по-людськи, а його ніхто не второпа. Що тут вам за привиденіє було? – так питала Явдоха, буцімто і не знала нічого.
– Та тут таке було, – казав пан Забрьоха, – що як його і розказати. Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацовали-обмацовали; прийшлось було пробі кричати, а ти тут і ввійшла.
– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже відьма. – Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ги не потурай. Іди лишень з боярином швидше до церкви та й бери свою дівку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить. Гляди ж, не дуже вередуй і на Олену, хоч її і побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з маківкою твоя. Бач, прибігла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще зліша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе двері вкрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцімто вона і сліпа, і крива, і чиряковата, і коростява, і буцімто вона зовсім не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посміялася над нами. Вінчайся сміливо; а як прийдете від вінця, так я усе злеє відверну і її, стару суку, прожену. Біжіть же швидш. – Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дяківськи та й сказав сам собі: «Догадавсь!»
От наші хлопці, подяковавши Явдосі усяк за своє, мерщій пішли собі. Поки дійшли до церкви, аж вже усі повиходили,
Дививсь, сердешний, на неї, та, здохнувши важко, і каже:
– Що то за проява стоїть?
– Мню, – каже писар, – яко сія єсть єдиная із семядесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п'ята поганка і прочиї, їм же ність числа. Аз же мню…
– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?
– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, йосиповну, презелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її їз'їдомою паршами паче усіх мерзо-стей усього лиця землі. Аз же мню, яко сіє єсть обаваніє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, єже устрої посміяння ради тресугубо-анахтемськи-проклятої відьми київської.
– Так що ж, пане писарю, брати?
– Та беріть, добродію. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокупленіє, а по совокупленії усякоє обаваніє іщезаєть, яко дим, і расточається, яко прах перстний.
От пан Уласович підтяг живіт, та підійшов до Солохи, та й каже:
– Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти? – А Солоха і загугнявила:
– Соізволяю.
Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і ввійшли у церкву та до стільця.
Не забарились і їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцілуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву та з радощів і викинув попові аж п'ять алтин, та усе денежками, і пішов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.
XIII
Смутний і невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторі біля панських хат, дивлячись, що панна хорунжівна, Олена Йосиповна, сидить на посаді з паном судденком, Дем'яном Омеляновичем Халявським, а біля нього стоїть… Солоха! Дівка гарна, чепурна, одягна… бо що було на ній до вінця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дірява, розхристана, і тільки що шматком старої плахти зап'ялась, та й годі. От усе убрання на ній! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що він їй і на річці, і над річкою при усій громаді зробив. А й не він же то, коли по правді сказати; то поравсь з нею пан Пістряк; він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на світі усе так йде: що писар збездільнича, так йому і нічого; а суддя здуру, не знаючи діла, підпише, так він і у відвіті; на ньому усе лихо і складеться.
Стояв-стояв пан Уласович довгенько і розуму не прило-жить, що йому теперечки на світі і робити! Забіг би на край світу, та уже шлюбу не розірве: казав-бо при вінчанні, що «не покину її аж до смерті». А як гляне у вікно – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послу-ха, що дружечки приспівують вже не так, як учора, замість Микитки та вже Дем'янка, а сліпий скрипник, сидячи у сінях, що є духу скрипить Дербентський марш [6] , а бісова відьма, Явдоха Зубиха, замість матері сидить у червоних юхтових чоботях з підковами у п'ядь, а на голові ки-балка, що усе-то зять, пан Халявський, нарадовав, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли б'ється руками і зубами клаца.
6
Марш на честь перемоги в 1796 р. російських військ над армією перського шаха Ага-Мохаммед-шаха і взяття Дербента.