Координати чудес
Шрифт:
— Що ж, мовчиш? — образився Марунді. — Дарма, хлопче! Якби ми пили вдвох, то я плавав би краще.
— Сумніваюся.
— Не сумніваюсь, що сумніваєшся. Та біс із тим усім! Tи — на відкриття?
— Що за відкриття?
Марунді здивовано витріщився.
— Друже, ти так замандрувався, що вже й не знаєш нічого! Сьогодні відкриття найвизначнішої мистецької виставки нашого часу, а може, й усіх часів та народів.
— Що ж то за перлина творіння?
— Якраз шурую туди, — сказав Марунді. — Гайда зі мною.
Виграш почав щось бурчати, та Кармоді уже подався за приятелем.
Так вони дійшли до 106-ї вулиці, де за час відсутності Кармоді знесли кілька будинків і натомість поставили нову споруду. На перший погляд вона видавалася замком, та нічого подібного Кармоді ще не доводилося бачити, і він звернувся до натхненного Марунді за поясненнями.
— Ось ця велична споруда перед нами, — сказав Марунді, — витвір архітектора Дельвеню, автора «Пастки Смерті» — знаменитої нью-йоркської платної дороги, якою ще ніхто не проїхав з початку до кінця без аварії. Це той Дельвеню, може, пригадуєш, що в Чікаго спроектував вежі флеш-Пойнт — єдині у світі трущоби, в яких форма відповідає призначенню. Це перші трущоби, відверто й гордо задумані як найсучасніші трущоби й оголошені «неоновлюваними» Президентською комісією по мистецьких злочинах в Урбанамериці,
— Унікальне досягнення, — погодився Кармоді. — А як називається оце?
— Шедевр Дельваню, йога опус магнус. Це, друже мій, Палац Сміття!
Дорога до Палацу була вишукано забрукована яєчною шкаралупою, помаранчевими шкірками, кісточками авокадо та черепашками мідій. Вона підводила до парадних воріт, половини яких були інкрустовані іржавими матрацними пружинами. Над портиком лискучими голівками оселедців було викладене гасло: «Марнотратне розкошування — не вада, стриманість у розтринькуванні — не чеснота!»
Через вестибюль із стін з пресованих картонок вони вийшли у відкритий дворик, де весело виблискував фонтан напалму. Минули зал, оздоблений обрізками алюмінію, бляхи, поліетилену, карбамідом, стиролом, бакелітом, бетоном, клаптями шпалер під горіх, акриланом та вінілом. Від залу розбігалися галереї.
— Подобається? — запитав Марунді
— Н-не знаю, — відповів Кармоді, — Що це за диво?
— Музей. Перший у світі музей людських покидьків.
— Бачу. І як його сприймають?
— На диво, з величезним ентузіазмом! Тобто ми — художники та інтелектуали — знали, що все це правильно, та все ж не сподівалися, що широка публіка так швидко все зрозуміє. У публіки виявився хороший вроджений смак, і вона відчула, що саме це — єдине справжнє мистецтво нашого часу.
— Відчула? Щось воно мені важкувато сприймається.
Марунді глянув на нього з жалем.
— От
— Ні, звичайно. Але чому мені має подобатися це?
— Бо в цьому, Кармоді, уособлення нашого часу, а правдиве мистецтво йде від реальності. Споживаємо, — отже, існуємо! Та люди нехтували цією очевидною істиною. Вони відвертали носа від помиїв — цього неминучого результату їхніх насолод. Та поміркуй: що таке покидьки? Це ж пам’ятник споживанню! «Не бажай і не марнуй!» — таким був споконвічний і вельми сумнівний заповіт. Ця облудна аксіома не для нашого часу. Запитаєш: навіщо ті покидьки ворушити? Ну що ж! І справді! Навіщо розводитись про секс, чесноту, інші важливі речі?
— Якщо так ставити питання, то все ніби й слушно, — сказав Кармоді. — Та все ж…
— Йди за мною, дивись і думай! — наказав Марунді. — І в голові твоїй згромадяться, наче покидьки, пояснення і підстави.
Вони увійшли в Зал Шумів. Тут Кармоді почув соло зіпсованого водо-бачкового інструменту та вуличну сюїту: алегро автомобільних двигунів, пронизливий скрегіт гальм, утробний рев стадіону. В анданте виникла тема спогадів: грім гвинтомоторного авіалайнера, татакання відбійного молотка і могутнє гупання копра. Кармоді відчинив було двері залу Фоно-Галас-Бум, але прожогом метнувся назад.
— Добре зробив, — зауважив Марунді. — Там небезпечно. Проте багато хто заходить, а декотрі залишаються на 5 — 6 годин.
— Ого! — здивувався Кармоді.
— А ось там, — указав Марунді, — лейтмотив нашої виставки: закохане гарчання сміттєзбірної машини, що ремиґає покидьки. Мило, правда? А там попереду — виставка порожніх пляшок з-під спиртного. Над нею цілком адекватне відтворення підземки. Передані найтонші деталі, навіть повітря приправлене димом Вестінгауза.
— А хто там галасує? — запитав Кармоді.
— То магнітофонні записи знаменитих голосів, — пояснив Марунді. — Перший — Еда Брена, чвертьзахисника «Грін Бей Пеннерс». Далі — пискливий з підвиванням — звуковий портрет новообраного мера Нью-Йорка. А за ним…
— Ходімо далі, — зітхнув Кармоді.
— Гайда! З правого боку крило графіті — настінних написів. Зліва — точна копія старої комуналки (залишки романтизму, як на мене). Просто перед нами — колекція телевізійних антен. Ось ця — англійська модель 1960 року. Зауваж строгі форми, стриманість. Порівняй з камбоджійською 1959 року. Помічаєш химерні вигини ліній на східний копил? Фольклорний стиль відтворює себе в життєспроможній формі. Тут Марунді обернувся до Кармоді і настановчо почав проповідувати:
— Друже мій, дивися й увіруй! Перед тобою хвиля майбутнього. Колись люди чинили опір відтворенню дійсності. Ті часи минули. Тепер ми знаємо, що мистецтво — це будь-яка річ разом з її протяжністю в надмірне. Поспішаю застерегти: не поп-арт, який глузує та перебільшує. Наше мистецтво — популярне, воно просто існує. У наш час ми беззастережно приймаємо несприйняте і цим проголошуємо природність нашої штучності.
— Не до вподоби це мені! — сказав Кармоді. — Сітрайте!
— Чого ти реперуєш? — запитав Марунді.