Корабель приречених
Шрифт:
Кеннеді й Домерж належали до тих, хто безкорисливо і мужньо допомагав рятувати жінок та дітей. Тепер вони забилися в куток і не зводили очей з палуби.
— Це була остання шлюпка, містер Кеннеді, — сказав художник. — Остання!..
— Не знаю, мосьє Домерж, — відповів американець і запалив сигару.
— Ваш спокій гідний подиву. Дружина й дочка в шлюпці, а ви стоїте тут, якщо сказати правду, на досить безнадійній варті.
— Ви — теж! І хтозна-скільки інших. Навіть жінки й діти.
— За
Кеннеді глибоко затягся сигарою, і на обличчя його впав червоний відблиск.
— Життя триває для вас, для мене і для всіх, хто не настільки збожеволів, щоб, ввібравши голову в плечі, стрибати у воду. Кожної хвилини може підійти судно, яке допоможе нам. Я певен цього. На нашому шляху або поблизу повинно проходити багато суден.
— Повинно! Але офіцери відповідають дуже нетвердо, — висловив сумнів Домерж.
— Їм, як і нам, лишилось одне: чекати.
— Ваш оптимізм, Кеннеді, — зітхнув художник, — справді заслуговує на повагу.
— Оптимізм Гарднера — не менше. Он дивіться! — американець показав рукою.
Трохи нижче капітанського містка стояв містер Гарднер. Ось він скинув фрак і в сорочці та штанях стрибнув за борт. Пізніше дехто висловлював припущення, що англійський мільйонер начебто рятувався на айсбергу. Більше про нього нічого не знали. Всі вважали, що він пропав без вісті.
Боксхолл дістав наказ випустити ракети. Може, поблизу пропливають судна, принаймні рибальські. Доводилося розраховувати на випадок. Хоч би хто-небудь простяг руку допомоги в цьому змаганні з смертю, яка загрожувала з моря й безжально, без розбору затягала людей в його глибочінь.
Боксхолл розгублено дивився на ящик з ракетами і не вірив своїм очам. Він по два-три рази перевіряв патрони, але потрібних не знаходив. Офіцер побіг до Сміта, показав йому кілька з них.
— Капітане, ракети тільки білі!
— Тільки білі?
— Жодної червоної! Маємо лише один ящик. Боже, невже все проти нас?
— Можливо, — сказав командор тихо і провів рукою по чолу.
— Що ж тепер робити, капітане? На білі не реагуватиме жодне судно. Нікому навіть на думку не спаде, що пароплав подає сигнал нещастя білими ракетами.
— Стріляйте!
Сліпучо білі кулі зашипіли в молочному тумані, злетіли над щоглами й трубами і розсипалися іскрами над палубою, над розгубленими людьми, над морем, шлюпками, айсбергами.
Ракети були помічені.
На містку пароплава «Каліфорнія», який з застопореними машинами дрейфував серед криги не більш як за десять миль од місця страшної катастрофи, стояли два офіцери і в біноклі розглядали нічну темряву.
— Ракети.
— Так,
— Зовсім близько.
— Дивно!
— Що тут дивного?
— Частота спалахів.
— Чекайте-но! Здається, це ліхтер.
— Справді… Мабуть, досить велика посудина лежить серед криги, як і ми.
— Але навіщо ракети?
— Питання слушне.
— Все це здається мені дивним.
Офіцер опустив бінокль і гукнув через плече:
— Запросіть, що означає цей феєрверк.
Крапки й тире світлофора затремтіли в темряві.
— Ніякої відповіді! Ви розумієте?
— Ні. Може, капітан в курсі справ. А що коли це сигнал нещастя?
— Білі ракети — сигнал нещастя? Нечувано! Запитайте в радиста. Може він знає більше, ніж ми. В усякому разі я не думаю, щоб це означало нещастя…
Другий помічник пішов у радіорубку, йому довелося довго стукати в двері, поки заспаний голос запитав:
— Що сталося?
— Якісь повідомлення є?
— Не знаю. Моє чергування закінчилось. Треба ж мені коли-небудь виспатись.
— Цілком зрозуміло. А з ким останнім ви мали зв'язок?
— З «Титаніком». Він якраз проходив у цьому районі. Передає пустопорожні приватні радіограми на мис Код.
— Ну, коли так… на добраніч! Спіть, завтра вранці підемо далі.
Вартовий знизав плечима.
— Найімовірніше, це якесь рибальське судно. Мабуть, сигналить баркасам, що пішли на лов. Кінець кінцем, вони ще посміються з нас. Знайшли, мовляв, світлосигнали!
Атлантичний океан підкочував хвилі уже під капітанський місток «Титаніка». Капітан віддав останній наказ: «Рятуйся хто як може!»
Люди десятками стрибали за борт, намагаючись допливти до шлюпок, що кружляли поблизу. Але більшість повернулися назад на ют. Там під ногами ще була тверда суха палуба.
Оркестр продовжував грати. Лунав «Марш Королівської гвардії». Боксхолл усе ще випускав у небо білі ракети, від спалахів яких обличчя людей здавалися масками покійників.
Сміт востаннє зайшов до радіорубки.
— Що нового?
— «Карпатія» сповіщає, що буде тут через дві години.
— Сміливі хлопці. Прекрасні досягнення! Але… вони вже не знайдуть кас. Через дві години не знайдуть. — Командор витер з лоба краплини поту. — Кінчайте, Філліпс… Брайд. Більше немає смислу… Я звільняю вас від ваших обов'язків.
— Я продовжуватиму передавати, — тільки й промовив Філліпс.
Заплющивши очі, Брайд прихилився до перебірки. Він чув стукіт апарата, чув кроки Сміта, біганину, крики, плач, гнівні вигуки, музику й хлюпання води.