Корида
Шрифт:
— Хай буде так, — ображено мовив Оранж.
Коли зупинилися біля будинку, Оранж не зразу відчинив дверцята кабіни, якусь мить ніби зважував щось, потім запитав:
— Справді все гаразд? Як ти себе почуваєш, Сандро Дю?
— Спасибі, Оранже. Ти так турбуєшся про мене.
— Я звик до тебе. А коли ми, машини, звикаємо — то це назавжди, це по-справжньому. Бути корисним тобі у всьому — для мене найбільша насолода.
— Спасибі, Оранже.
Вхідний робот, котрий не бачив його відучора, від’їхав полідікроловим жолобом у нішу, але так,
Цього разу Робі знову почав:
— О, нарешті! Я вже так хвилювався. Вас так довго не було. Ви зовсім не думаєте про мене. Якби ви знали, як мені потрібен ваш голос… Я думав, що цього разу перестану функціонувати… — він заїхав глибше в нішу, даючи дорогу.
— Пробач, Робі. У мене було багато роботи.
— Ви зовсім не бережете себе.
Робі дивився на нього темним вічком телекаріуса.
Сандро зайшов до помешкання. Морі в кімнаті не було. Сандро підійшов до вікна і довго споглядав з висоти сорокового поверху місто, рухливі ланцюжки машин на магістралях.
— Ти прийшов? — звичний фальцет Морі змусив обернутися.
Новак вдав здивування:
— Я гадав, що ти десь розважаєшся. У тебе ж сьогодні вихідний.
— Сандро…
— Що?
— Де ти був? — Його коротка зачіска була, як завжди, акуратною, тонкі губи складені в ображену посмішку.
— Я працював з професором Ферросом… Ти ж знав…
Морі дивився на нього довго, незворушно. Новакові стало аж страшно від його погляду. І раптом Морі сказав:
— Зачекай. Я зараз. Дуже тебе прошу, зачекай!
Він вибіг до кімнати технічного обслуговування і надовго там принишк. Щось там робив, але так тихо, що не долітало жодного звуку. Сандро дивувала його поведінка. Це все було так не схоже на Морі. Та ось щось клацнуло в кімнаті технічного обслуговування і пролунав голос:
— Нарешті.
Якийсь дивний схвильований голос. Новак не впізнав його. Раптом відзначив, що в приміщенні стало на диво тихо, наче вмерла вся апаратура, згасли сигнальні вогники всіх систем. “Навіщо він це зробив?”
Морі зайшов до кімнати, як сновида. Його постать у тонкому блакитному комбінезоні хилилася, мов од сильного вітру.
— Ходімо! — кволо, але рішуче сказав Морі Дю.
— Куди?
— До мене в кімнату. Так треба… Будь-якої хвилини хтось може прийти із Центру. Я вимкнув усі системи. І систему медичного спостереження. Ми можемо вільно поговорити. Ходімо. Ніби ми просто заснули і не помітили, що зникло…
— Навіщо?
— Ходімо, Сандро Дю.
Новак нічого не міг зрозуміти, але
— Ти мені нічого не хочеш сказати?
Сандро не впізнавав його голосу. Тамоване хвилювання проривалося гортанними модуляціями. “Що це з ним?”
— А що ти хочеш, аби я тобі сказав? — спробував він усміхнутися і завчено торкнувся долонею пасма темного волосся на чолі Морі.
— Сандро, в нас так мало часу. Кожної хвилини може прийти хтось із Центру.
І раптом Морі наче захлинувся тамованим болем. Його тіло судомно здригнулося. Очі були безтямно розширені, бездонні чорні зіниці стали схожими на вічка двох телекаріусів. Він був потворний тої миті. Нарешті Морі опанував себе.
— Ти справді хочеш зупинити “Вікторію”?
— Навіщо ти вимкнув живлення?
— Я хочу, щоб ти сказав правду.
— Я завжди кажу правду.
— Припини гру! — раптом крикнув Морі. — Я десять років з тобою! — Він підхопився і напружено сів на тапчані, обхопивши руками коліна. — Я десять років стежу за тобою. Але не просто, Сандро… Я дуже звик до тебе… Ти хочеш зупинити “Вікторію”? Скажи, у нас мало часу.
Новаку було важко зорієнтуватись, проте йому видалось, що Морі щирий тої миті, що на думці в нього немає нічого лихого.
— Хіба справа у “Вікторії”? — спромігся на якусь відповідь.
А Морі радо підхопив його слова:
— Ти не хочеш зупиняти “Вікторію”. Правда? Може, інші й хочуть цього… А ти ж ні… Правда?
“Перевірка! — подумав Сандро. — Він перевіряє мене. Просто провокує. Метод вербальної регургітації, як кажуть працівники Центру. Він перевіряє мене. За ці десять років я не міг не викликати підозр… І наші зустрічі з професором Вейном не могли залишитися непоміченими… Але чому саме зараз? Тому, що скоро прилетить корабель? Що ж робити? Може, просто вдати, що я не розумію його? Ні… Все не так просто…”
— Морі, давай ми завтра… візьмемо маленького, — несподівано для самого себе сказав Новак. — Нам уже давно пора. Нам давно пора жити, як справжні дюлійці…
— Справді? — перепитав Морі ледь чутно. Він не чекав від Сандро цих слів.
— Так… — ствердно кивнув і побачив, що Морі плаче. Сандро навіть уявити не міг, що Морі взагалі може плакати. — Все буде гаразд…
— Семен Дю хоче тебе бачити післязавтра о дванадцятій годині, — промовив Морі Дю якомога спокійніше.
— Мене хоче бачити Семен Михай? — перепитав Новак.
— Так.
— Навіщо?
Новак хотів пригадати обличчя Семена, але марно.
— Він тобі сам скаже, навіщо… Ти справді не хочеш зупиняти “Вікторію”?
— Я вже казав тобі.
— Казав, що не хочеш… Так?
— Так. Чому ти плакав?
— Не знаю. Ти землянин. А я справжній дюлієць. Я звик до тебе, але ми такі різні. А ще я боявся, що ти скажеш: “Хочу зупинити “Вікторію”. І тоді б тебе не стало. А я цього не хотів. Розумієш?
— Ти давно співробітничаєш з Центром?
— Десять років.