Королівська обіцянка
Шрифт:
А якщо не зумію? Оберон, найімовірніше, відправить мене додому без права будь-коли побачити Королівство…
Зірки вже не здавалися такими яскравими. І я знову відчула втому.
Наближався світанок.
– Усе, – сказав Гарольд.
Він стояв перед дошкою, колись чорною, а тепер майже повністю білою, розмальованою. Його права рука висіла, як батіг, пальці стискали крихітний уламок крейди, і, здавалося, мій друг от-от знепритомніє. Я стала навшпиньки, дотяглася до його голови:
– Оживи!
Пробігли
Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду добрячу частку власних сил (а їх же й без того залишилося не так і багато…).
Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки – не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.
«Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ота відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих.
Ох, зараз би поспати…
– Ліно, – сказав Гарольд. – Твоє завдання – привести принців сюди. Де житимуть наречені – у Королівстві чи за Відьминою Печаткою – вирішимо згодом. Головне – запам’ятай: п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних…
– Ага, на тарілочці… – буркнула я, згадавши усмішечку Філумени.
– …Але насправді – байдуже яких. Аби тільки принци.
– А як я довідаюся, що принц справжній?
– Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які завгодно призи й нагороди – ми не скупитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися…
– Світає, – сказав Уйма.
За вікном сіріло. Гарольд нервувався.
– Мені треба йти. І вам треба теж. А я не встиг пояснити, розповісти, дати якісь поради…
– І жерти нічого, – сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох.
– Там є ліси, – сказав Гарольд. – Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була нагодована.
– Угу, – сказав людожер.
– Ось, – Гарольд витяг зі столу важенький мішечок, що подзенькував. – Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в нагоді.
– Хтось підіймається по сходах, – сказав Уйма, потираючи вухо. – Далеко…
Гарольд перевів подих:
– Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад…
– Король, – сказав Уйма. – Це кроки короля.
Ми переглянулися.
– Що я роблю… – прошепотів Гарольд. – Ой, леле, що я творю…
Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл трохи розплавленого воску. Утворилась
– Для того, щоб знову з’явитися тут, – охриплим голосом продовжив Гарольд, – треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Відкрити Печатку ось цим ключем.
Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.
– Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печатку із цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.
– Він іде сюди, – сказав Уйма.
Гарольд відклеїв від стільниці кругляк з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:
– Не загуби. Будь ласка.
– Що ти йому скажеш? – запитала я занепокоєно.
– Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз – або ніколи…
І він раптом згріб Уйму, ухопивши за кудлату шерсть на грудях:
– Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…
– Нічого не трапиться, – флегматично відгукнувся людожер.
Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судомно стис:
– Не пізно передумати. Ти – ще дівчисько…
– Я воїн! – вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. – Я маг дороги!
– Він зараз буде тут, – сказав Уйма.
Гарольд раптом обійняв мене. Випустив. Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З навершя вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра розміром з колесо самоскида.
– Я попереду, – сказав Уйма.
Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі – залишилася тільки волохата рука, що вчепилася в підставку для дошки.
– Усе гаразд, – голос Уйми лунко долинав із небуття. – Можна.
– Ліно, давай, – Гарольд подав мені руку.
Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда – він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама над силу піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч із чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.
Гарольд подав мені мій посох.
– Стрибай… – просвистів голос Уйми. – Я піймаю…
У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі, а наполовину вже в тому…
– Так, Лінко, вилазь, – раптом рішуче сказав Гарольд. – Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!
Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…
І, втративши рівновагу, шугонула в чорну яму – наосліп, униз, в обійми людожера.