Королівська обіцянка
Шрифт:
Сама не знаю, чому. Сльози текли з очей, як у клоуна в цирку – струмками, ніби з піпетки. Я стільки днів мріяла про цю зустріч, і от вона відбулася. Але все якось не так. У них тут шість років минуло – шість років Оберон про мене й не згадував… Навіщо я приперлася – похвалитися, що підросла?! Подумаєш, плюс вісім сантиметрів…
Оберон, немов і не завваживши моїх сліз, простягнув мені кухоль; я стала пити, сльози капали в солодкий ягідний морс.
– Мені здається, ти надто суворо повелася із цим хлопцем.
– З як…
– З Максом. Максимом тобто. Якщо людина до тебе добре ставиться – треба вибачати йому дурощі. Хоча б іноді.
Я підвела очі:
– То ви…
– Тільки не подумай, що я за тобою повсякчас стежив. Ні. Тільки іноді – дуже рідко. Я мав переконатися, що з тобою все гаразд, нічого поганого не трапилось, усе, як завжди…
– Як завжди… – гірко пробурмотіла я, рукавом витираючи шмарклі.
– Ми сумували за тобою, магу дороги… – м’яко сказав Оберон. – Я радий тебе бачити. І даремно Гарольд…
З того боку дверей залунав короткий умовний стукіт. Гарольд… Про вовка помовка, а той і в хату – блідий і дуже засмучений.
– Ваша величносте… Ліно!
– Заходь, – Оберон поманив його пальцем.
– Я шукав вашу величність у залі для нарад…
– Будь ласка, вчися приховувати свої почуття, бо у тебе все на обличчі написано. Не дуже пристойно для людини, яка претендує на владу.
– Я ні на що не претендую… – Гарольд насупився ще дужче. – Я хотів повідомити вашу величність, що привів молодшого мага дороги.
– Уже помітив… – Оберон посміхнувся.
Я дивилася в кухоль із залишками морсу. (Мені не хотілося, щоб старший маг побачив мене заплаканою.)
– Гарольде, знаєш, що? – Оберон раптом усміхнувся, наче в голову йому щойно стрельнула чудова думка. – Чому б тобі не провідати дружину й сина? Просто зараз, га?
Я переконалася в правдивості слів короля: у Гарольда справді на обличчі відбивалися усі думки. Він розцвів, але відразу ж і засоромився своєї радості. Суворо звів брови, але губи все одно розповзалися в усмішці. (Доросла ж людина, подумала я докірливо. Утім, зараз він здавався таким, як і раніше. Моїм старшим братом.)
Я не втрималась і теж усміхнулася.
– Я хотів… – почав Гарольд.
– Я знаю, що ти хотів, – м’яко перебив його Оберон. – Ми з Ліною вже давно одне одного знаємо. Ми знайдемо спільну мову, навіть якщо ти в цей час гратимешся зі своєю дитиною. Правда, магу дороги?
Я кивнула, не підводячи очей.
Розділ третій
Спільна мова
І Гарольд пішов.
Оберон відсунув фіранку на тому з трьох вікон, з якого було видно місто й море. Сонце стояло високо, пронизувало рвані хмари мільйоном довгих тонких струн. Відблиски-зайчики віддзеркалювалися від води й від начищеної міді. Море повнилось вітрилами і пінними баранцями.
– Ти навіть не уявляєш, Ліно, як непросто часом позбутися піратів. Уяви собі – довге покарбоване узбережжя,
– Ви жартуєте? – я з побоюванням скосила погляд на Оберона. Він говорив мрійливо, наче справжній морський розбійник.
– Ні. Я їх цілком розумію. Але довелося й піратам до мене дослухатись – спокій у Королівстві дорожчий за кілька нових легенд. Можеш Гарольда розпитати… Ні, краще не розпитуй. Він не любить згадувати. Хоча інший на його місці пишався б – три піратських шлюпи захопив за тиждень!
– І що ви з ними зробили?
– Гм, – Оберон потер бороду. – Один їхній ватаг зараз командує охороною порту. Другий в темниці. А третього застрелили в бою. І це – на щастя, бо інакше його довелося б повісити. Це була не та людина, з якою я став би про щось домовлятися, ні, не та…
– А людожери? – запитала я жадібно.
– Людожери… – Оберон зітхнув. – Давай зараз не будемо про них, гаразд?
– Добре, – я обіперлась на підвіконня. Примружилися; вилискували обладунки стражників на міському мосту. Місто тяглося до піднебесся флюгерами й шпилями, «загоряло» на сонечку похилими дахами. У срібному куполі-краплі, як у кривому люстерку, віддзеркалювалися хмари.
– Це Храм Обіцянки, – тихо сказав Оберон.
Я відхилилася. Купол миттєво перестав мені подобатися – я готова була заприсягтися, що нічого потворнішого в житті не бачила.
– Той самісінький?
– Так. Наші принцеси (а тепер сестри-охоронниці) там живуть, розважаються й чекають на женихів, – Оберон говорив спокійно, ніби йшлося не про його життя й смерть, а, скажімо, про погоду на завтра. – Гарольд привів тебе, щоб я відпустив його на пошуки принців?
– А ви не відпустите?
– Ні. Гарольд потрібен Королівству.
– Ви теж потрібні Королівству. Навіть більше, ніж Гарольд.
Він сумно посміхнувся:
– А я, Ліно, уже зробив для Королівства найголовніше. Я привів людей сюди. Тепер Королівство впорається без мене.
Мене раптом зсудомило. Мурашки пробігли по спині, й волосся на голові стало дибки. Я згадала слова Гарольда: «Він убив собі в голову, що доживає останні роки, мало не останні дні…»
– Ваша величносте, – сказала я твердо. – Ви дали обіцянку принцесам, щоб урятувати Королівство в дорозі. Але й мені ви теж дещо пообіцяли. Пам’ятаєте?
Оберон дбайливо зачинив вікно. Засмикнув фіранку. Пройшовся кімнатою, біля протилежного вікна піднявся навшпиньки, поправив складку на портьєрі. Потягнув за шовковий шнурок. Портьєра розсунулася, відкривши для моїх очей зубчасті піки гір. Над одним із них зметнулася величезна тінь – і відразу зникла.