Королеви не мають ніг
Шрифт:
Перед брамою Сан—П’єтро був великий простір, повен дерев’яних загородок і яток, вже спорожнілих у ці вечірні години; запізнілий подорожній, який дістався сюди після того, як зачинили браму, міг знайти нічліг у заїзді «У золотої клітки», — «Gabbia d’oro», але й вона вже поринула в сон, коли Петр її поминав.
Далі під ноги його коневі слався кам’янистий, облямований розлогими оливами шлях, який вився схилом гори Macca; по кількох хвилинах неквапливої їзди Петр дістався до розтоку, де шлях роздвоювався й вів на схід, до морського узбережжя, і на південь, у напрямку міста під назвою Перуза, або Перуджа. Виконуючи герцогів наказ, Петр перед тим, як піти в гості до Джованні, звелів двом надійним хлопцям на цьому місці, поза досягом зору слобідських людей, чекати на таємничого самотнього верхівця, який їхатиме сюди з міста між десятою і дванадцятою
— Гіно! Пуччо!
Так звали тих його надійних хлопців, які були родом з рибальського селища Фінале й через бідність завербувалися до війська.
— Гіно! Пуччо! — повторив він. — Це я, Петр із Кукані. — І ліхтарем, який уже згасав, освітив свос обличчя.
Попереду щось замиготіло, затріщало, зашелестіло, загупало, забовваніло, і за мить Гіно й Пуччо виринули з темряви на своїх малих, бистрих кониках, якими була оснащена більша частина страмбської кінноти; обидва були загорнені в широкі чорні плащі, на головах мали крислаті чорні капелюхи, тож якби місяць світив не так яскраво, їх, мабуть, не можна було б і побачити.
— Sottotenente, [91] що ви тут робите? — вигукнув Гіно; кмітливий, тямущий, він завжди знав, що доречно сказати, тим часом як Пуччо вмів тільки насуплено дивитися з—під густих, вигнутих дугою брів. — Хто це вас так розмалював?
— Про це в нас іще буде час поговорити, — відповів Петр. — Сталася катастрофа, герцог мертвий, капітан д’Обере — мертвий, Гамбаріні — господар міста, треба тікати звідси, тікати щомога, як нам іще не доводилось тікати. За мною!
Він стиснув острогами боки коня, вважаючи, що дальші пояснення зайві й що Гіно з Пуччо не вагаючись кинуться за ним, але встиг зробити тільки крок і ще півкроку, бо перед ним, невідомо звідки взявшись, постав третій вершник, озброєний пістолем; націливши його Петрові в груди, він італійською мовою, яку важко було відрізнити від французької, промовив:
91
Молодший лейтенант (іт.)
— Якщо герцог так само мертвий, як капітан д’Обере, мосьє де Кюкан. то ma foi, його смерть — не така вже й страшна і він, можливо, ще доживе до глибокої старості.
— Капітан! — вигукнув Петр і, не тямлячи себе від радості, під’їхав до нього збоку, щоб обняти його, бо вважав д’Обере швидше своїм добрим і довірливим другом, аніж начальником; та капітан був у кепському настрої й цілком серйозно погрожував йому пістолем.
— Ні кроку, бо стрілятиму! — сказав він, і Петр відчув дотик металу з правого й лівого боків грудної клітки, бо Гінo і Пуччо теж вихопили свої пістолі й миттю приставили їх йому до ребер. — Ви заарештовані, — додав капітан.
— Отямтесь, капітане! — вигукнув Петр. — Я втік із темниці, куди мене кинув Гамбаріні зразу після того, як йому дали знак світлом, що герцога вбито, і як тільки в палаці зчинилася стрілянина, першою жертвою якої мали впасти ви! Нам не залишається нічого іншого, капітане, тільки тікати, поки ще не пізно!
— En route, [92] — наказав капітан, — до Страмби.
І Гіно й Пуччо, надійні хлопці, примусили Петра повернути коня, і всі четверо рушили назад до міста.
92
В дорогу (фр.)
— Ви пошкодуєте про це, капітане! — не вгавав Петр. — Ви їдете назустріч видимій і ганебній смерті.
— On verra, [93] — промовив капітан.
— Нічого ми не побачимо! — кричав Петр. — У нас не буде часу щось побачити! В темниці Гамбаріні пітьма, мов у мішку, і, наскільки мені відомо, в могилі теж не надто багато світла.
— On verra, — сказав капітан, не зупиняючись.
— Zut і crotte, [94] капітане, чи обдурив я вас коли—небудь? Чи збрехав вам бодай раз? То чому ви раптом перестали мені вірити і їдете на неминучу погибель, як покруч
93
Побачимо (фр.)
94
Чорт забирай і погань (фр.)
— За цю образу свого начальника ви ще відповісте, — сказав капітан.
— Ви мені більше не начальник! Я відмовляюся коритись самогубцеві й божевільному! — вигукнув Петр.
Капітан відповів прокльоном, сенсу якого ніхто не розумів, але який був тоді серед французів вельми поширений, бо його охоче вживав навіть їхній король:
— Ventre—saini—gris! Що ви про мене думаєте, лейтенанте? Що я покину свій пост і зраджу герцога, якому заприсягся у вірності, й накиваю п’ятами, бо мій лейтенант, котрого я заарештував за вельми підозрілих обставин, зі страху намолов мені всіляких нісенітниць, якусь histoire `a dormir debout [95] про переворот у Страмбі? Я вам розкажу, що сталося насправді, мосьє де Кюкан. Ви — не герцогова людина, ви — поплічник Гамбаріні, це ясно як Божий день, і ви обидва сьогодні й справді зробили спробу вбити герцога, але вам це не вдалося — n’est—ce—pas? [96] І тоді ви втекли через браму Сан—П’єтро, де про всяк випадок забезпечили собі проїзд, тим часом як Гамбаріні втік через іншу браму. Цим пояснюється все, в тому числі й ваша розквашена фізіономія. Хіба це не логічно?
95
Нудну історію (фр.)
96
Чи не так? (фр.)
— Це логічно, але, звісна річ, не означає, що це правда, — відповів Петр. — Бо навіщо б я в такому разі сам собі, krucin'alfagotverfluchtnocheinmal, [97] перепинив шлях, виставивши двох наших вояків? Щоб вони перешкодили мені втекти?
— Не для того, щоб вони перешкодили вам утекти, а щоб забрати їх із собою, — сказав капітан. — Утрьох воно якось легше мандрувати. Та, на щастя, тут виявився я, perspicace, прозорливий, і сам особисто пішов пересвідчитись у тому, що ховається за цією дивною штуковиною з Dolce far niente. Отак воно було насправді, мосьє. Ви знаєте, яка міра кари за замах на правителя?
97
Чесько—німецька лайка
— Саме сьогодні мене просвітили з цього приводу, — відповів Петр. — Четвертування живцем на дотепній конструкції під назвою хрест святого Андрія.
— Достеменно так, — підтвердив капітан. — І ця міра кари — для вас. Ви розчарували мене, мосьє де Кюкан. Я мав вас за порядну людину, а ви виявилися підлим негідником, зрадником і бридкою тварюкою.
— Ба ні, це ви розчарували мене, ідіоте! — шаленів Петр, страшенно розхвильований, бо вони вже їхали поміж загородками і ятками на просторі перед брамою Сан—П’єтро; до її важкого, увінчаного вежею громаддя, що вимальовувалося на тлі зоряного неба, вже можна було докинути каменем. — Я думав, що ви справді perspicace, а ви показали себе як уперта, нетесана довбня! Заради Божого милосердя, покрутіть своїм мізком, якщо він у вас є! Якби ваша версія відповідала дійсності, герцог давно вже вислав би за мною погоню! Як і чим ви поясните, що за мною ніхто не женеться? Тільки тим, що Гамбаріні ще не знає, що я втік із темниці, з якої мене вивела чарівна жінка, котра зглянулася над моєю молодістю! Зупиніться, поки ще не пізно!
Тієї ж миті з центру міста долинув тупіт кавалькади, супроводжуваний тонким звуком сурми, а з вежі Сан—П’єтро донеслися звуки швидкого бігу й метушні. Чутно було гуркіт дерев’яної палиці, якою відсували клиновидну перекладину поперек обох стулок головної брами, відтак заскреготів і забряжчав замок, відчинений ключем, таким величезним і важким, що його носили на плечі, наче рушницю, і стулки брами з жахливим рипінням, яке супроводжували вигуками чоловіки, котрі на них налягали, повільно почали розходитись.