Коштовний камінь
Шрифт:
— Тут прикордонний район, — вів далі старший. — Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкаві, дайте список ваших людей.
— Треба було сказати, щоб приготували кофе, — проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.
— Не турбуйтесь, — сказав молодший. — Ми побажаємо вам доброї ночі раніше, ніж закипить кофе.
— Хіба ви не заночуєте тут?
— Виходить, що так, — сказав молодший.
— Куди ж ви дінетесь серед ночі в лісі? — здивувався Вилю Власев. — Ви і носа свого не побачите в такій темряві! Небезпечно.
— А ви б не пішли вночі, якби це було потрібно?
У Вилю Власева аж мурашки по спині забігали від цього запитання.
— Не пішов би, — відповів він.
— Ведмедів боїтеся, — засміявся молодший. — Не бійтесь! Уночі в цих краях блукають тільки шакали.
Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потім запалив цигарку і запитав:
— Ваші працівники, наскільки я зрозумів, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?
— На об'єктах, — кивнув Вилю Власев.
— Не поспішайте, — сказав старший лагідно. — І всі вони зараз на об'єктах?
— Майже.
— Значить, є люди, які в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?
— Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсім незначна кількість. Один процент.
— Двоє-троє, — повторив старший.
— Делчо Єнев, — почав Вилю Власев. — Він тут. Чуєте — грає на окарині1. Потім Андрій Андрєєв… От про нього не можу сказати нічого певного. Він завчасно закінчив дослідження району X, і я вирішив дати йому відпустку на кілька днів. Дуже здібна людина, але над міру запальна і тому іноді робить дурниці.
— Наприклад?
— Наприклад, уявив собі, що тут десь є сліди берила, і я певний, що він знову подався в ті місця. А втім, ви знаєте, що таке берил?
— Гадаю, що його не їдять з молоком, — засміявся молодший.
Той, що в куртці, стрельнув очима в його бік, і молодший випалив одним духом:
— Мінерал, з якого добувається метал берилій, вдвоє легший від алюмінію.
— Вірно, — сказав Вилю Власев. — Стратегічний мінерал. Приємно, що ви розумієтесь у мінералогії.
— Ви сказали, що той Андрій Андрєєв, — перервав його старший, — знову кудись подався. Чому «знову»?
— Минулої осені він був у цих краях. Гадаю, що якраз тоді він і натрапив десь на сліди, тобто на уявні сліди берила.
Старший, помовчавши якийсь час, запитав:
1 Глиняний або металічний духовий інструмент у формі довгастого яєчка, по звуку подібний до флейти.
— А хто третій?
— Ігнат Арсов, з групи парторга. Минулої осені* він знайшов у цих місцях багаті поклади міді. Я дозволив йому зробити доповідь у селі Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентів перевиконала план. Думаю, що він уже в селі.
Старший замовк.
— А скільки кілометрів звідси до того місця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?
— Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де ці фантастичні місця, я й сам не знаю. Можливо, і,
Старший, поклавши документи на стіл, підвівся.
— Дуже дякуємо за повідомлення, — сказав він. — Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне і те ж. Зрозуміло, бажано, щоб ніхто не знав про нашу розмову.
Він підняв завісу й вийшов надвір.
— Яка темрява, — тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. — Страшно?
— Страшнувато, — сказав Вилю Власев.
Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади і зразу ж зникли в непроглядній темряві ночі.
VII
Хто такий «невидимий»? Чи встиг Андрій добратись до тієї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним ізумрудно-зеленим кольором?
Ви скоро довідаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливіше в моїй розповіді.
Як вам відомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливі люди люблять послідовність.
Отож заради послідовності я — хоч на короткий час — поверну вас до тих дорогих образів ранньої молодості, які завжди зігріватимуть мені душу найтеплішим світлом. Якби я був схильний до лірики, то без упину розповідав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кілька хвилин перед самим фіналом, тобто за кілька хвилин перед тим, як режисер махне рукою і скаже: завіса — кінець вистави.
Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.
Бай Дімо продав кізочок Теменужки — він був дуже свідомою людиною і розумів, що не може запобігти тій шкоді, яку завдають ці легковажні тварини, проводячи цілі дні у млині. Продавши кіз, він відправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.
І от якось вранці Радан свиснув мені через тин, що відділяв наш двір від двору бая Дімо. Звичайно, краще він би не свистів, бо свист, як не кажіть, є ознакою певної легковажності. Тим більше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: «Гей, Анастасе, ти встав?» А я відповів би йому: «Встав, прошу!» Але Радан, залюблений у романтиці, легковажно свиснув через тин.
Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж і висунув голову з вікна. Розумніше було б не висуватись і не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся і гукнув:
— Я тут! Що нового?
— Є одне діло, — сказав Радан: — Бай Дімо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?
Сонце ще тільки почало ховатись за старий горіх, а мені раптом здалося, наче вже вечір. Що я кажу? Мені здалось, ніби наді мною, над цілим світом опускається темна похмура ніч. Я читав у ті дні астрономію і порівнював дівчину з небесним світилом. Правда, це світило не зігрівало мене, але сяяло поруч зі мною, і я радів цьому.