Козачка
Шрифт:
Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.
Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.
Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла,
Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:
– Панове молодці!
– каже, - змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на сьому слави, панове!
– Не сподівались і ми, Олександро, - озвавсь, виступаючи, огрядний, високий парубок, - не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!
– Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати, - почав другий, козак гарний, як іскра, - ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!
– Шкода шукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!
– Розходьтесь, соколи мої ясні!
– промовляє стара плачучи.
– Вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!
Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.
А Золотаренкові старости собі розгнівались.
– Сього не чутно й зроду в добрих людей, - кажуть, - подавали рушники, змовились, - чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!
– Хто ж і порадить сироту, - одказують старі козачки, - як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала - Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!
Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»
От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди - з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:
– А що се за весілля в нас скоїлось?
– А се, - каже той, - покійного Хмари дочка
– Із Золотаренком? та який же то Золотаренко?
– Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.
Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.
Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.
Петро підняв високу шапку.
– Боже вам помагай!
– рече.
– Нехай Господь щастить долею, щастям і здоров’ям!
Молоді дякують.
– Просимо ж, добродію шановний, на весілля!
– Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти. Дякую за ласку!
А Ґонта Андрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:
– Ой Іване, Іване Золотаренку! що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що вповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і дівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.
Та й похитав сивою головою.
– А чому ж на весіллі не погуляти!
– озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки.
– Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо!
– Стара необачна голово!
– каже Петро, - схаменись! Ти б приступив гуляти й там, де добрі люди сумують і плачуть вельми!
– Та що ж, пане-брате! Плачеш-плачеш та й чхнеш!
– Не звичайно жартувати, пане Опанасе, - гукнули всі разом, - коли таке діється! Ти свою сиву голову пошануй, коли не шануєш козацтва!
– А нуте лиш, годі вам! От справді, розгримались, як на дурного! Не йти, то й не йти, і не піду; а дочка козача, треба б і танців козачих; та з вами не зговориш - шкода!
Молоді стоять і очей не зведуть.
– Нехай же Господь дає долю добру і талан. щоб були здорові, як вода, а багаті, як земля! і вік вам довгий, і розум добрий, красні молодята!
Поклонились старі та й рушили собі до домівок; а молоді своєю дорогою пішли.
Засмутились голуб’ята. Ізглянулись між собою: він поблід на лиці, в неї очиці отяжіли слізьми - і пригорнулись одно до одного.
– Кохання моє!
– озвався він стиха, - така в мене думка, що я тобі світ зав’язав!
– Милий мій, моє подружжя дороге!
– одповідає Олеся, - що нам Бог дасть, те й буде! аби в парі з тобою вік звікувати!
Другого дня пішли панам поклонитись. Не почула Олеся ні привіту, ні совіту, ані любого та веселого погляду не побачила. Пани такі якісь сердиті, а горді - аж надимаються. «Будь покірна, - наказують, - та до роботи панської щира!» І чудно, і сумно було Олесі таке слухати! А далі й страшно стало. Се справдішня невольниця вона буде!.. І марно її літа молодії перейдуть! Марно пишная краса зов’яне в щоденній тяжкій роботі - у неволі!..