Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596
Шрифт:
Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка Костянтина Острозького. Він скаржився на козаків, але не поривався до боротьби, хоча міг особисто виставити кілька тисяч слуг і залежної шляхти. Однак насправді матеріальні втрати Острозького від козаків на Київщині були незначними, оскільки нові маєтки ще не давали прибутків. Крім того, старий князь здавна підтримував дружні стосунки з козаками, особливо в справі оборони від татар, і не був готовий до військової конфронтації. Він також не хотів розправлятись з козацтвом своїми руками і просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному його владі воєводстві.
Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза
Відносний зовнішній спокій в українських воєводствах присипляв пильність центральної польської влади, яка була щодо козацтва стороннім спостерігачем. У Варшаві добре розуміли необхідність перебування козацтва на південному кордоні, особливо доки не змінилася напруга у відносинах із турками. Можливо також, польська влада сприймала козацькі заворушення у волості як вимушену плату за те, що козацтво не йшло в нові походи за кордон і не створювало цим нових загроз Речі Посполитій. Тобто державній владі було нелегко побачити в козацтві серйозного внутрішнього ворога. Крім того, поширені в країні сутички шляхти з жовнірами притлумляли сприйняття виступу козацтва як явища незвичайного. Представники влади знали, що не заплатили козакам за службу, тобто не виконали своїх зобов'язань перед ними. Восени 1591 року була виплачена лише частина обіцяної суми (шістнадцять тисяч злотих). Ще однією причиною стриманого ставлення центральної влади до козацьких заворушень були прохолодні стосунки між панівними польськими родами та князями Острозькими. Острозькі були наймогутнішими магнатами країни, а це викликало заздрість і небажання їм допомагати. Тому в козацьких діях 1591–1592 років вищу державну владу по-справжньому непокоїв лише один принципово важливий момент. На підконтрольних територіях козаки намагалися запровадити власний «присуд» (свій суд) і встановлювати свою владу. Уперше на це звернув увагу Костянтин Острозький. Волинська шляхта теж із тривогою наголошувала, що «козаки до присяги на послушенство собі примушують, підбиваючи… на послушенство своє». Про це добре знали у Варшаві.
В універсалі до української шляхти король перераховував провини козацтва в такому порядку: «Так далеко розбіглася сваволя низових козаків, що наші, панів сенаторів і шляхетських людей міста, міцно і способом неприятельським добувають, плюндрують, підданих мордують, здобутки і речі домові забирають, а що більше, так те, що шляхетського, як і міського стану людей, до віддавання собі присяги і послушенства примушують, що є противно достоїнству нашому і покоєві посполитому». Обурення короля зрозуміле, адже, згідно з законами й традицією, населення складало присягу лише йому, а в приватних володіннях – ще і їхнім власникам, магнатам, що символізувало зверхність сюзерена щодо підданих.
Як бачимо, уряд і шляхта чітко усвідомлювали, у чому полягає найбільша загроза наявному ладові, – у створенні козацтвом альтернативних владних структур. Не відомо, усвідомлював значення своєї діяльності Косинський чи ні, але його робота в цьому напрямі очевидна. Така оцінка королем козацького руху свідчить також про те, що останній мав соціально-політичний, а не кримінальний характер, у чому завжди звинувачували козацтво численні недоброзичливці. Цим же діяльність козацтва відрізнялася й від інших зовні схожих дій – бунтів жовнірів, численних «рокошів» (повстань) польської шляхти, заворушень селян і міщан, які, хоч і завдавали «клопотів» владі, однак зовсім не зачіпали наявної системи суспільного устрою.
У запровадженні козацького присуду можна вбачати прояв політичних амбіцій козацтва, пов'язаних з його претензіями на рівноправність з «народом шляхетським». В українському прикордонні, у тому числі на Запорожжі, козаки давали собі раду самі, мали не лише власне командування, але й власне управління та судочинство. Тому самоврядування було звичним способом
До певної міри це було на противагу державній владі, що не визнавала за козацтвом його привілеїв і прав. У будь-якому разі встановлення козацької юрисдикції на волості означало появу перших паростків нової козацької влади, яка з часом перетворила Україну на козацьку державу.
Однак ситуація невизначеності не могла тривати безкінечно. Козаки стояли на кордонах Волині, і волинська шляхта разом із Острозькими та іншими магнатами була вкрай занепокоєна козацьким пануванням на Київщині. Численні скарги на козаків нарешті почули у Варшаві. Осінній сейм розглянув козацьке питання й запропонував королю розправитися з бунтівниками. У січні 1593 року король видав універсал про «посполите рушення» шляхти Київського, Волинського та Брацлавського воєводств проти козаків. Загальну військову мобілізацію шляхти країни або певного регіону оголошували в Польщі лише в разі особливої небезпеки. Рішення про це приймав король або сама шляхта. Волинська шляхта й прийняла відповідне рішення. За умов шляхетської демократії це означало, що шляхта готова виконати розпорядження короля. У постановах шляхетських сеймиків указували, що козаки «звичаєм неприятельським немало замків, міст і сіл окраїнних повоювавши… тепер з немалим військом, з арматою способом неприятельським аж до воєводства Волинського притягнути, умисливши й далі панства Короля Його Милості пустошити і плюндрувати». Як військові адміністратори краю, Костянтин Острозький і його син Януш дістали змогу провести мобілізацію шляхти.
Наприкінці січня підготовка Острозьких до війни проти козаків завершилася. Крім шляхетського ополчення та власного війська, князі залучили навіть найману угорську піхоту, яку тоді вважали однією з найкращих у Європі. Косинський, котрий стояв у Острополі, дізнався про збори шляхетського війська. Тоді він рушив трохи далі на схід – до містечка П'ятки. Однак тікати від Острозьких він не хотів. Тому, коли шляхетське військо прийшло до П'яток, він не відступив, а чекав на нього в місті. За свідченнями сучасників, Косинський мав під рукою до п'яти тисяч чоловік. Можна припустити, що й військо Острозьких було приблизно таким же за чисельністю. Воно підійшло до міста й розташувалося табором. Невідомо, чи противники зробили спробу провести переговори до початку військової сутички.
Вирішальні події відбулися 2 лютого 1593 року. Косинський передумав сидіти в місті й вийшов із нього табором. Щоправда, невідомо, для чого це було зроблено: для наступу на Острозьких чи відступу. Підрозділи Острозьких перекрили йому дорогу. Розпочався бій. Шляхетські загони, які протистояли козакам, почали відступати, та тут у бій вступив Януш Острозький з добірним загоном кінноти в шістсот вояків. Він змінив хід битви. Янушевим воякам навіть удалося прорватись у козацький табір, що досить рідко траплялося в історії козацьких війн. Це повністю розладнало бойові порядки Косинського, тому повстанці почали безладно відступати. Кіннота Януша Острозького кинулася за ними навздогін і, як писав сучасник, «після цього не битва, але забій і різня наступили, а поворот утікаючим ще сильніше затруднили глибокі сніги». Частині козаків усе ж удалося повернутися до міста. Можливо, їх урятувало настання темряви.
Напругу й трагічність битви добре передав придворний поет Острозьких Симон Пекалід, який присвятив цій події цілу поему:
Табір острозький в безладді, зруйнований табір козацький,Битва шаленіє всюди, і крики людей і сурм звукиАж до зірок долітають…Кров, що розлита усюди, стікала докупи в калюжі,Мокрою стала земля, і поля напилися досита…В траурі никне земля, коли битва лютує жорстока,Спільне усе: і та ж кров, і до смерті та ж сама дорога!..З вуст запорожців убитих тече кров багряним струмочком,Стогін і лемент жахливий від болю розходиться всюди…