Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Вони вдивлялися обоє в той берег озера, і кожен думав про своє.
— Що там у тебе? — спитав гармаш.
— Київ, — одмовив Прудивус. — Перед світанком рушаю на той бік.
— 3 міста ж, — глянувши на Прудивуса, мов на божевільного, мовив гармаш, — з міста ж вийти!
— Спробую, — відмовив лицедій. Ушаков зітхнув.
— А що там — у тебе? — спитав Прудивус.
— Жінка лишилась по той бік, на хуторі. Он там, де свіжа стріха.
Розуміючи тугу товариша, Прудивус мовчки кивнув головою.
— Саме сина має мені народити, — додав гармаш. — Багато років дожидали…
— Першого? — спитав Тиміш.
— Першого, — кивнув Олексій Ушаков.
— Я йтиму вранці проз той хутір.
Сумний гармаш обпік його таким благальним поглядом і такий біль спалахнув у його очах, що Прудивус відповів йому, начебто москаль про віщось попросив:
— Я їх пошукаю там… твоїх… дитину й жінку.
— Вранці я по хутору стріляти маю, бо донесли владиці, що нині гетьман Однокрил переїхав до хати мого сусіда: звідти ж увесь цей берег видно… От я в сусідову хату й стрілятиму. А що як схиблю?!
— Коли стріляти будеш?
— На світанку.
— То я вийду з Мирослава трішки раніш. Уночi.
— Можливо… встигнеш там попередити мою Авдотью?
Вони поцілувалися.
16
Козак Мамай і мирославський владика тимчасом бігли кіньми навскач.
Вони промчали, полохаючи собак та курей, по спорожнілому базару.
Промайнули через Соборний майдан.
Не спиняючись коло господи єпіскопа, голоднісінькі з ранку, звернули до вишгорода і трохи тихшим кроком стали вибиратись на гору, до руїн домініканського монастиря.
— Куди це ми так поспішаємо? — питав отець Мелхиседек.
— Побачиш, полковникуі — відмахнувся Мамай, 6о якась думка так його захопила, що, поки вони видирались на гору, Козак не промовив ні слова.
Давно вже вони поминули кузню Іванища, об'їхали довкола й монастир, а владика все ніяк не міг збагнути, куди ж це його тягне химерний побратим.
— Куди ведеш, старий собако? — питав єпіскоп.
— Ти ж сам хотів почути путнє слово про мирославські скарби! От ми з тобою й…
— Iдемо шукати?
— Ні, питати.
— В кого?
— В Іваненка, ваше преосвященство. В алхіміка.
— А він хіба скарби знаходив коли-небудь?
— Жодного.
— А-а, — протяг Мелхиседек. — Він не знайшов, а винайшов!
— Щ6 винайшов?
— Той чарівний камінь, що обертає все на золото!
— Філософський камінь?.. Навіщо воно тобі зараз оте золото?
Єпіскоп не відповів.
Коли ж виїхали на вершечок гори, він спитав:
— Чи не цьому Іваненкові… в рабство віддав ти пана Оврама Роздобудька?.. Що ж він тут робить?
— Я йому не заздрю…
17
Обійшовши монастирські руїни з дальнього кутка, Козак Мамай і мирославський владика наблизились над урвищем ріки Рубайла до випадково вцілілої кам'яниці. В ній було кілька просторих келій, з високими й вузькими вікнами, з готичними шпилями над покрівлею. 3 височенного димаря, як бува в гамарнях, вивергався чорний дим, раз по раз пробиваний яскраво-жовтими пасмами, схожими на несамовито-рухливий лисячий хвіст.
Козак Мамай, поставивши свого Ложку на сторожування, постукав у важкі двері, але звук був глухий, такі вони були товсті, —
Ніхто не відповів.
Мамай натиснув на двері кремезним плечем, але марно.
Він штовхнув іще раз, і двері насилу подалися, такі вони були набряклі вогкістю, яка незваним гостям зразу ж війнула в обличчя. В кімнаті бурхали густі та різнобарвні випари, кипіли хмари диму, шугали іскри, блимав у горені синій вогонь.
Гості побачили в величезнім покої чудернацькі прозорі посудини з тонкими кривими вершечками, тиглі, вузькогорлі карафи, де кипіла якась червона, схожа на свіжу кров, рідина, всяке дивовижнє начиння, перегінні пристрої, два прездорові глобуси — земний та небесний (з материками та океанами, накресленими абияк, і з планетами та зірками, нанесеними з найбільшою, як на ті давні часи, точністю).
Над усім стовбичив у прекумедній поставі добіла виварений людський кістяк.
На шафі кліпала сліпими вдень очима велика сова.
А господаря цієї незвичайної оселі Мамай і владика вздріли тільки тоді, коли сова, стрічаючи некликаних гостей, несподівано скрикнула поганим голосом і з диму та з пари — десь угорі, на драбині, біля книжкових полиць, раптом виникла невеличка, охайненька постать алхіміка.
Це був як голуб сивий чоловічок — в окулярах, що вважалися в ту пору дивом-дивним, з небезпечною лукавинкою в тонких обрисах сухого рота, з подивом і запитанням у погляді короткозорих очей. Він завмер на драбині, з книгою в руках, скам'янів перед несподіваними приходнями, не пустивши й пари з уст, захоплений либонь думками, які ще витали мудрагелеві в голові, але німе запитання й досада, породжені перервою в роботі, були такі неприховані, що єпіскоп, збагнувши всю недоречність їхнього раптового приходу сюди, аж позадкував на кілька кроків до дверей.
— Plaudite, cives! — зненацька вигукнув по-латинському цей чудернацький чоловічок.
— Чого ж то маємо бити в долоні? — засміявшись, здивовано спитав Козак Мамай.
— А того, що я знайшов, нарешті, в цій мудрій книзі…
— Злазь-но! — звелів йому Козак.
— Чого б це? — легко спускаючись по драбинці, спитав Іваненко, нарешті впізнавши Мамая.
— Ми ж бо — до тебе, доміне.
— Я так і зрозумів, що до мене, — несподівано засвітився ніяковою, але приємною посмішкою Іваненко, і все в цій похмурій та чудній кімнаті нараз вияснилось, аж наче й диму стало менше, ніби й пара не шугала такими похмурими та їдкими клубами, немовби й сине полум'я мерехтіло попід ретортами вже не так лиховісно. — Сідайте, панове! — запросив Іваненко.
Стільців у чудернацькій келії не було, і гості, не знайшовши ні ослона, ні полу, ні скрині, так і лишилися стояти, а сам Іваненко уваги на те не звернув, бо зненацька метнувся в куток, щоб погасити вогонь під якоюсь чудною макітрою, записав там щось на величезному аркуші і бігцем повернувся до гостей. Владика й Мамай, не приховуючи своєї цілком природної цікавості, поглядали й на господаря, і на всі дива, що його тут оточували, і на старовинну гравюру на вогкій стіні: звідтіль недобрим оком гостро поглядав на гостей якийсь собакуватий монах.