Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.
— Одведіть у ліжко, — звелів архирей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архирейського дому.
Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був. як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.
Коли
— Де ж ви його схопили?
— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.
— Що ж воно таке?
— Хтозна ж… Копало щось під Мамайовим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно, якось так не по-людськи, як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.
— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.
— Певна річ! Ні, не людина.
— А що ж воно? Собака?
— Ні.
— Нечиста сила?
— Ні.
— Та що ж?
— Який-небудь панок…
Покіль дівчата розв'язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері — скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.
— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек, і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.
— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпіскоп.
— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір'ї.
— Дозвольте йти, пане полковнику? — спитала Лукія.
— Ходіть здорові, — одпустив дівчат єпіскоп. Виходячи з архирейської кухні, дівчатка чемно вклонились,
а потім, обережно скрадаючись, порипали сходами нагору — дізнатися, як там ведеться панні Подолянці.
Пан Пампушка-Стародупський, потрапивши з-під хлющі до теплої кімнати, де весело палахкотіло полум'я в челюстях печі, вже принюхувався, аж кінчик носа йому ворушився, аж ніздрі роздимались, мов у Песика Ложки.
— Лепсько пахтить! — облизався обозний.
— Ти краще скажи — за віщо тебе вкинули в лантух?
— Був дощ…
— Сховали тебе від дощу?
— Було досить темно.
— Чого ж ти мовчав?
— Я не мовчав. Я лаявся.
— А-а, — засміявся єпіскоп. — Такий ти важний пан! — і спитав: — Якщо дівки не впізнали тебе, чом же не сказав їм, що це — ти?
— Щоб не впізнали: не личить же панові обозному — з лопатою.
— Що ж ти
— Копав.
— Льох? Криницю? Яму — ближньому? Чи, може, скарб?
— Таке й скажете!
— Потаємно? Серед ночі?
— А вдень у мене тепер клопоту: і хліб печи…
— I горілку смокчи?
— …I шаблі гартуй…
— I воли гуртуй? — і Козак Мамай, кепкуючи, заспівав: — I хліб пекти, й по телята йти, якби мені, господи, дукачі знайти! — і зареготав, аж мурашки пішли по спині в обозного: — Знайшов, пане? Казана з дукачами? Знайшов?
— Поки що ні.
— Чого ж ти такий веселий? Та й чепурненький сьогодні, як мазничка? Гарний, як комин навиворіт?
— Тобі смішно! Але ж це — бісбатьказнащо! Хапають якісь божевільні дівки… А кого хапають? Самого пана обозного!
— Чого ти репетуєш? — спитав єпіскоп.
— Я хвилююсь!
— Приємно бачити, — мовив, посміхнувшись, єпіскоп. — Це ще колись Лукрецій сказав: «Приємно, коли море хвилюється».
— Але ж неприємно, — підхопив Мамай, — неприємно, коли калюжа думає, що вона — море! Цього ваш Лукрецій "не казав?
Пан обозний помулявся і став хапати дрижаки.
— Замерз? — спитав єпіскоп.
26
— Замерзнеш тут! — огризнувся обозний і, принюхуючись, поспитав: — А що, пак, ви тут варите, панове?
— Просимо до гурту, — призволив єпіскоп.
— Смачненьке щось? — і витяг з-за халяви срібну, ложку.
— Козацький мудрий борщ! — відповів Козак Мамай і замалим не пирснув, побачивши, як пан обозний зблід, як сховав ложку, як зразу ж заспішив додому:
— Мені пора!
— Чого так раптом?
— Дружина молода. Чекає…
— Підожде!
— Е-е, — щасливо посміхнувся Пампушка. — Коли б ти мав таку знадливу жіночку! Та коли б вона тебе ось так любила! — і пан обозний, весь у пір'ї й соломі, запишався, мов сучка в човні, бо й справді, він був цієї ночі вперше ощасливлений таким бурхливим і для пана Купи несподіваним нападом кохання пані Роксолани, яка вже приступила до здійснення свого підступного заміру: надто ретельним виконанням шлюбного обов'язку зжити зо світу підтоптаного мужа. I, звісна річ, нічого ж не відаючи про замах на його життя, пан Купа-Стародупський щиро тішився наглим щастям.
Аж навіть щебетав оце тепер перед самотнім бурлакою Мамаєм.
Аж хизувався. I казав:
— Не знаю, що й робив би від таких шалених любощів! Скарби шукав би! Воріженькам голови стинав би! Iв би та пив би без упину, без утоми, без міри! — і знову повів носом, але, знов занюшивши гемонський запах мудрого борщу, спрожогу рвонувся до дверей.
— А скуштувати борщику? Пане обозний? — спитав Козак Мамай.
— Зникла хіть до їжі.
— Страви козацької злякався?
— Не те, щоб злякався… — і пан Пампушка, схилившись до вуха Мамаєві, сказав нишком: — Я боюсь… коли б після такого міцного харчу… боюсь, що я не зможу…