Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Ніхто в Успенському соборі, звісна річ, до таких мудрящих міркувань тоді не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і нелюдською силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь від 0ога ж, хистом…
… Омелян Глек-Юренко співав та й співав, і завзяте боріння гласу його зі словом божим — набувало все більшої сили протиріччя між людьми й попівськими небесами, бо звуки вже пекли та шарпали душу тисяч
Співаючи, Омелько, може, так і простояв би на місці до кінця всієї «херувимської», так і лишився б коло самого притвору, коли б Арінушка не потягла його вперед.
I він рушив за нею… «Агов, Омелечку! Чи не на свій загин?»
Омельку, схаменись!
Ба ні!
21
Непробивно туга й непролазна юрба, мов грудка масла під гарячим ножем, м'яко розступалась перед співаком, уперед пропускаючи диво небачене, і отроковиця білявенька, спітніла, розхристана, з кісками в усі боки, вела та й вела співака чубатого до Мономахового трону, де вже звівся на ввесь чималий зріст — збентежений Омельковим співанням можновладець і повелитель всія Русі.
Арінушка, хоч і не бачила його, але йшла просто до вівтаря, а Омелько ступав за нею, мов сліпець, бо співав, як і завше, заплющившись.
Його царська величність стояв при троні Мономаха, великоліпний, кремезний, рум'яний, з кротким виразом вродливого обличчя, з очима лагідними, що до всього світу приязно сяяли під невисоким лобом, мокрісіньким від поту, бо ж зодягнений він був у преважку одежу, і в тій задусі цареві було там — чи не найтяжче від усіх: він же й не стояв спокійно в час відправи, а клав та й клав сотні доземних поклонів, бив лобом та й бив камінну підлогу, бо ж він був святобожний, начитаний у богослов'ї, безскоромник і любитель обряду.
Омельків спів слухав государ із ревним захопленням і, в одного-двох бояр спитавши: «Хто це?» — придивлявся до незнайомого співака, котрого вело та й вело до царя якесь біляве дівчисько, вело, наче красного звіра до пастки.
«Херувимська» либонь кінчалася, загриміло й призаключне «аллілуйя, аллілуйя, аллілуйя», а цар, жадаючи послухати Омелька ще раз, кивнув на крилас протопсальтові, і знову потекло від початку: «Иже херувимы, тайно образующе…» і володареві стало гаряче коло серця, і він, властеливо повабивши пальцем новоявленого, наче богом ниспосланого співуна, вказав очима, щоб став до трону ближче.
Арінка, вколовшись краденою трояндою, що й досі лежала в пазусі, підштовхнула парубка, і наш Омелько, очі розплющивши, рвучко ступив ще кілька кроків уперед, настрахавши стрільців, що стерегли царя, і аж завмер на місці, не згадавши Мамайового віщування, але збагнувши, нарешті, куди привела його пісня.
Всі, хто це бачив, ахнули: так просто доступитись до царя!
Але йому ніхто не заздрив.
Бо ж не відомо ще було, чим те все скінчиться?
Яка царева примха може опалити крила степовому орликові, що невідомо звідки залетів сюди?
Але пісня ще плинула. Намацуючи зашитого в шапці, яку він тримав під пахвою, мирославського листа, Омелян співав та й співав, наче й про царя забув, наче
А золота було доволі всюди.
Мигтюче мерехтіння тисяч свічок — на ставниках, під стелею — в панікадилах, в руках у мирян, — відбивалося в іконостасах, у шатах, ризах і хрестах, у дискосах і чашах, у боярському одязі, в облаченні церковнослужителів, у тисячах живих очей, захоплених щирим мистецтвом співця.
Скрізь вигравало золото, і тільки сам пар на цьому тлі, і справді-таки, був білим царем: у зипуні білісінькім («обьярь серебряна, травки — золоты»), у становому каптані з білої камки кизилбаської, що на ній (по срібній землі) були виткані люди крилаті, — в кованім срібнім мереживі — важко стояв государ, увесь обнизаний перлинами скатними, запонами алмазними, з алмазним же на шиї ланцюгом.
Коли святе поспів'я вдруге вже дійшло до «аллілуйя» і Омелько Глек стулив уста, в ту хвилину сталося щось, мабуть, страшне й непоправне.
Арінка злегка штовхнула Омеляна в бік, але цей репаний хохол (хоч і побував уже в Європах) не зрозумів, чого їй треба.
Тоді Арінушка, щоб дати хлопцеві наздогад, упала на коліна й стала бити перед царем земні поклони, але Омелечко, наш простуватий козарлюга, стояв, мов істукан між ідолопоклонників.
Служба церковна пливла собі далі, але здавалося, що в Успенськім соборі принишкло все живе.
Крізь тоненьку шкіру на обличчі государя проступали вже червоні плями. Він кусав губи.
А Омелько стояв.
За ті кілька хвилин він мусив би вклонитися в ноги цареві вже десятки разів, та він, забувши про все, чого вчили, мав на думці одне: простягти цареві листа, але юнак не зважувався порушити незмінну течію літургії.
22
I цар не витримав.
3 червоного обличчя котився рясний піт.
Йому вже нічим було дихати, сердешному.
Щоб не потрапити в становище, яке могло стати й смішним, бо такого співака притьмом карати смертю або довічною хурдигою цареві не хотілось, як не хотілось би втрачати й півчу птицю яку-небудь, як не хотілось би й будь-якого дивовижного звіра вбивати в своєму звіринці, як не хотілося б геть викидати коштовний діамант, котрий випадком потрапив до рук, — государ, хоч і який він був ображений нечуваним зухвальством хохла, скинув з пухлявого пальця важкий з діамантом перстень, що й ціни йому не зложиш (угадав Козак Мамай і тут!), та й простяг співакові.
Через вузьке вікно промінь сонця впав на білісіньку м'яку долоню, і діамант аж задзвенів неначе, сонечком спалахнувши на цілий храм, і вже ніхто не міг би знати, що було твердіше: лезо променя, божа сльоза діаманта чи впертість зарозумілого юнака?! — ясно ж бо всім було тільки одне: не обшарпаному ж холопові носити на руці такий розкішний камінь!
Та й сам цар уже пошкодував за тим, що зопалу простяг якомусь зайді таку коштовну річ, бо государ всія Русі завжди жалів за тим, що вдіє (за лихим і за добрим), за тим, що дав, за тим, що обіцяв…