Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
Все вилизав огонь.
Не лишилось навіть коминів над згарищами, бо ж палили в халупах по-чорному, тобто без печей, без димарів.
Вогню по дзвіницях уже не вістили, але прозорі, огнедихатi дими ще приникали до зрошеної зливою землі.
Люди, мов привиди, погорілищем блукали в надвечірніх сутінках, осяювані спалахами блискавиць, котрі й підпалили допіру цей куток Москви, оці нужденні халупи, що їх і погасити було нелегко, та й заливати з Яузи водою того божого, від блискавки, вогню налякані попами гончарі та ковалі не
Там, де ще сьогодні вранці стояла похила й темна халупа Жданова, де ще кілька день тому весело палахкотіло гончарське горно (позавчора стрільцями запечатане на ціле літо), похиливши голову, нічого вже не бачачи й не чуючи, завмер старий Шумило.
Його сини знічев'я порпались у гарячому і вже мокрому від зливи попелі, збуджувані, видно, марною надією знайти бодай що-небудь із убогого свого майна.
Арінушка, до батька припадаючи, раз по раз кликала старого, ніби збудити намагалась від страхітливого сну:
— Тятя, а тятя! — Старий гончар не чув.
Помітивши Омелька, Аріна кинулась до нього, заплакала, прип'ялась на яку мить до плеча, потім знову засмикала батька, гукнула братам:
— Він прийшов!
Бо ж його тут, як видно, чекали.
Вони стали перед Омеляном, уся родина Жданова, і так на нього поглядали, мовби цей милий хохол міг бодай чим-небудь зарадити їхньому лихові.
— Коли в дорогу? — коротко спитала побігаєчка.
— Як тільки на світ благословиться… у вівторок.
— Добре… — непевно промимрила дівчинка і висмикнула з рожевої пипочки вуха срібну сережку, єдине своє багатство, і простягла її батькові. — Ось вам! — потім витягла другу і теж віддала.
Дбайливо вклавши свої коротенькі біляві косиці під стару шапку, вихвачену, видно, з вогню, бо один бік був помітно обсмалений, вона сказала:
— Я піду з ним. Ніхто не відповів.
— Тятя! Ви чуєте? Я піду з ним.
— Я згодом повернусь по тебе, — твердо мовив парубок. — Коли ти підростеш.
— Не доживу.
— Я повернусь.
— Щоб стати, як і всі ми тут, кабальним?
Арінка одвернулась.
I знову сказала батькові й братам:
— Я йду за ним.
— Мене за місто післязавтра, — мовив Омелян, — далеко проводжатимуть стрільці та стряпчі, та ще якісь там государеві холопи… Тебе схоплять!
— Я дожену тебе десь у лісі.
— Сама?
— Ми — з нею, — наче раптом прокинувшись після страхітливого снища, хутко мовив Жданов. — Ми йдемо з тобою.
— На Вкраїну? — здивувався Омелян.
— А що нам зараз… тут? — і він підняв уламок глечика, днів кілька тому помальованого спритними руками Омеляна.
— Мені ж веліли нікого не виводити. Ні з Москви, ні з руських земель.
— Дарма! — перехрестившися, сказав Шумило Жданов. — Збирайтеся в дорогу, хлопці.
Сини
— Як стоїмо! Готові…
— То рушаймо
Поспішаючи вийти з міста за короткої літньої ночі, гончар Шумило Жданов сказав Омелькові, що вони через три дні зустрінуться в лісі, там і там, десь у певному місці, над річкою Лужа, за Малим Ярославцем, і вся родина Жданова — сам Шумило, два його сини і Арінка рушили в дальню й безповоротну путь.
Навіть не озирнулись на пожарище.
Тільки Арінушка затрималась на мить.
Перечекавши, покіль брати за батьком одійдуть трішки геть, припала до Омелька, поцілувала його і майнула, зникла на березі Яузи, вже осяяному блідим московським місяцем.
А чубатий Омелько ліг собі спати.
Дощик уже минувся, і молодий козак ліг на вологу та гарячу землю, яка ще пашіла пожаром, бо ще де-де долизували згарище останні кволі язики вогню.
39
Снився йому Мирослав у місячному молоці. Снився й місяць-повень: кругловидий, мудрий, з лукаво прискаленим оком, з двома хмарками — зліва й справа біля його уявних уст, темними й пухнастими хмарками, такими схожими на пишні вуса Козака Мамая.
I голосом того ж таки Мамая хтось питав:
— Куди ж дівають повний місяць, коли новий народжується?
— Кришать його на зірки, — занесеним зі Сходу жартом відповів йому Тиміш Прудивус.
Аж Омелькові стало смішно.
Та сміх той урвався зненацька, бо співак побачив полум'я, відчув його жар, занюшив дим, — та було це зовсім не те полум'я, котре допіру зжерло Гончарську слободу в Москві.
Це було вогнище…
Розкладене попід стовпом… вогнище святої либонь інквізиції, таке ж, як бачив колись Омелян у Мілані.
А над вогнем… йому снилося зблизька… стояв Тиміш Прудивус, брат, стояв прив'язаний до стовпа, мартопляс і блазень нерозумний, милий та любий Тиміш.
Вогонь уже лизав, йому п'яти.
Прудивус гукнув:
— Омеляне, прощай!
I Омелько прокинувся…
Уже й світало.
Уже десь, видно, й місяць розкришився на зірки.
А в вухах ще бринів далекий крик Прудивуса:
— Омеляне, прощай!
40
Ранній червневий світанок співака застав коло возів з гранатами, оружжям та порохом, у дворі Пушкарського приказу, де порались охочі земляки з Малоросєйки, що зголосились вирушити на Вкраїну з валкою Омелька Глека.
Та й чималенький московитів гурт дожидав його біля Пушкарського приказу.
Попрощатися прийшли й замурзані робітники з порохових млинів.
Прийшли з товаришем чоломкатись і вчені холопи з Гранатного двору.
I двоє писарів з Приказу малоросійського.
I щирі земляки з Хохловського завулка, що їх спершу так остерігався Омелян.
I зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.
Були поміж ними й бояри.
Були й миряни, його недавні слухачі з Успенського собору.