Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця
Шрифт:
— Служу, як можу, — буркнув Мамай.
— Отож і судилось тобі, я думаю, полковникувати в Мирославі.
— Мені?! — зареготав Мамай.
— Тобі!.. Кажуть же люди, що немає в світі козака, відважнішого за Мамая.
— Не вір.
— Балакають люди, що нема в світі й козака, мудрішого над Мамая.
— Не вір, Миколо!
— Брешуть люди, що нема нікого — за Мамая обережнішого?
— Оце правда!
— Кажуть люди, буцім немає й веселішого.
— А то ж навіщо: полковникові та бути веселим? — посміхнувся Козак Мамай.
— Краще
— Але навіщо ж помирати? — розсердився Мамай. — Навіщо помирати, ченче, коли світ наш такий гарний і веселий?! Навіщо ж помирати?
— Оце — мова козацька! То згода?.. Бути тобі, скажений собако, нашим полковником.
— Нема дурних.
— Чому ж то?
— Тому, що я собі — козак. Козак та й тільки! А в полковники… та хай йому грець! Ще стародавні римляни казали: честолюбство — друг кривди… так, здається?
— А якщо мирославська громада…
— Громада! Я — не вашого криласу.
— Коли громада скаже…
— Не встигне сказати! Тільки рота роззявить, а мене вже й нема: шукай вітра! — і Мамай аж підвівся з-за столу, що стояв під старезними вишнями в архирейськім саду.
— Куди ж ти?
— Ще й питаєш! Тобі скортіло, бач, аби я свою волю проміняв на пернач полковника, а тепер…
— Мовчу, мовчу! — і владика важку руку поклав Козакові на плече. — Побалакаймо про діло.
— За тим я й поспішав до Мирослава, — і Мамай знову сів до столу, налив собі кухоль студеного молока і спитав: — Я чув, мирославці посилали гінців на Січ?
— Не раз.
— I марно! На Запорожжі все тепер кипить: дуки-срібляники, сливе вся старшина, сам добре знаєш, тягнуть за Однокрилом, щоб сісти нам на шию — замість протурених польських панів, а сіромахи з голодранцями… ці й поспішили б до вас на поміч, але що ж… без отаманів, без коней, без оружжя!? А покіль там запорожці сперечаються…
— …Нам помочі — нема й нема! Вони помовчали.
— Я чув також, — спитав Козак Мамай, — що ви вдавалися о поміч до царя?
— Респонсу ж від нього нема та й нема…
— Чого ж ви в царя просите? Якої потуги?
— Любо би сюди полків з десяток од Верейського князя, котрий з Москви до нас квапиться аж надто довго… Щоправда, в нас, ти вже й сам те бачив, множиться й своя сила, бо люди посунули з усіх усюд: і з-за Дніпра, і з-за Дністра, і від Карпат, аж навіть з Москівщини…
— Люди, люди! А хліба маєте досить? А зброї та пороху? Навіть горілки в Мирославі, кажуть люди, доброму п'яндиголові на один-однісінький разі
— Я вже приобіцяв нашому обозному: повішу ребром за гак, коли не посилкується, щоб у городі всього було задосить.
— Жени ти його пріч, оте пузате стерво!
— Ані способу: пана Купу мирославським обозним настановив іще наш гетьман-визволитель. А воля покійного…
— Ой, гляди, владико!
— Що ти мені: «владико» та «владико»! А цей владика вже й занудився в рясі, братіку. I нема ж, крім тебе, нікого в світі, кому я виклав би цей гріх: то мені лайнутись по-козацькому
— Душа людини, — слушно зауважив Мамай, — завше просить того, що зась! Тобі, чернеча душе, багнеться на вольную волю, а ти лишаєшся дурним монахом. Мені ж ось інколи, душі козацькій, дитя поколисати хочеться: але ж ні жінки, ні дитинки, — і я стинаю голови врагам…
— I, козакуючи, також лишаєшся монахом?
— Як і належить запорожцеві. А ти ж ось тут, владико…
— Понесла мене нечиста сила вчора в бій, то ледве не втяло мені голову якесь шляхетське небожа, бо я ж, попуючи, й шаблюку тримать розучився! — і старий Мелхиседек погладив держака своєї шаблі, котра лежала на неструганім березовім ослоні, вкопанім під вишнями архирейського садка.
— Руки сверблять? — хитрувато спитав Козак Мамай.
— Погерцюймо трішки, — байдужісінько кахикнувши, запросив єпіскоп. — Нум? Нум?
Довго й не думавши, обидва схопили шаблі, і, щоб рука не нудилась, в тіні вишенника знічев'я розпочався дружній герць, як те й бувало тоді між січовиками, герць — до першої крові, хоч і траплялось частенько, коли перша кров у дружнім поєдинку бувала заразом і останньою, бо не раз і головами козарлюги накладали в лицарському захваті двобою, — та й сам отець Мелхиседек колись чимало приятелів ненароком одпровадив, бавлячись ось так, аж на той світ.
Забавка була-таки без жартів.
Аж іскри сіклися з шабель.
Аж іскри з очей.
Іскри з козацьких сердець.
Тільки Ложка скавулів збентежено, а куценький Зосима, втішено потираючи ручки, забув про свою показну забарливість і роздрочено кивав та й кивав комусь, закликаючи полюбуватись, як дійшло зненацька до шабель — поміж владикою та незваним посланцем Запорожжя, що його поява в городі Мирославі вже декому з панів сиділа в печінках,
Куценький ченчик сам до себе шепотів:
— Слава богу, посварилися! — і все кивав у дальній кінець саду, щоб звідти підійшов хтось ближче — подивитись, як свій свого рубає, — бо ж лицарі сіклись таки й справді завзято.
Але той, кого ченчик Зосима так наполегливо кликав, здалеку поглянувши на дружній герць, тільки вилаяв куцого, але стиха, щоб зловорожий монашок, не дай бог, не почув:
— Йолоп святенний! Підглядач гетьманський!
24
Лаявся пан Купа стиха, бо куценького ченчика побоювався не без причин.
Владолюбний пан обозний збирався нишком одурити не тільки чужих, а й своїх, хоч, правду сказати, своїх у пана Купи й не було, бо він міг уважати своїм тільки себе самого та власну калитку, а чужими були всі інші, вся Україна, цілий світ: нічого ж за душею не мавши, крім грошей і нахабства, він зазіхав на булаву, тож і наміри свої розкрити він не міг нікому, навіть шлюбній дружині, бо страшився — чи не гетьманською пронозою лягла Вона йому в постіль?