Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Тієї московської осені я чітко усвідомив підлість не лише радянської влади, а й московських церковних владик, які без докорів сумління присвоїли майно іншої церкви, зневаживши таким чином саму суть релігії — не зазіхати на чуже.
Незабаром знайшов підтримку свого обурення в щоденниках професора Російської духовної академії В. О. Ключевського: «На Заході церква без Бога, у Росії Бог без церкви».
Ці слова сказала людина, яка читала лекції в духовній академії.
Однак гоніння на все незалежне, на все ще не зро-сійщене, почалося не сьогодні й не вчора, а стало державною політичною
Можна навести сотні прикладів шовіністичної поведінки росіян, які навіть не звертали уваги на свої слова та дії. Вони вважали їх правомірними й незаперечними.
У 1954 році викладач математики в Дніпропетровському транспортному інституті заявив мені:
— У нас лекції читають російською мовою. Тому й відповідайте нею. Ваша українська мова, можливо, була гарна в селі, але тут, у вузі, недоречна.
І я, молодий хлопець, який побажав здобути освіту в себе на Батьківщині, почав перекручувати відповідь російською мовою. А доволі освіченій російській людині навіть на думку не спало, що в Україні студент-українець має право послуговуватися рідною мовою. Викладач не вважав за потрібне вивчити українську, хоча все життя прожив на українській землі.
Значно пізніше, в Караганді, куди мене направили після закінчення інституту і де мені довелося працювати багато років, трапився не менш пам'ятний випадок. На початку шістдесятих років у палаці гірників Караганди діяв самодіяльний український драматичний театр, яким керував викладач гірничого технікуму Ярослав Петрович. Довкола цієї людини групувалося чимало молодих хлопців і дівчат — вихідців з України. В самодіяльності у ті роки брав участь і я, навіть виконував роль Миколи Задорожного у п'єсі Івана Франка «Украдене щастя».
Якось під час репетиції до мене підійшов незнайомець років тридцяти і ввічливо поцікавився:
— Тут збирається багато українців, серед них можуть вестися непотрібні розмови. Що ви про це думаєте?
Я й раніше звертав увагу на елегантного чоловіка, який часто з'являвся на репетиціях, не беручи в них участі. Хоча репетиції зазвичай ішли двома-трьома складами, і ролей для учасників вистачало.
У житті я дуже болісно сприймав зазіхання на свою національну гідність. І того разу змовчати не зміг.
— А ви й за росіянами стежите, коли вони збираються групою? Адже й вони можуть вести неналежні розмови. Чи наглядаєте тільки за українцями?
Чоловік трохи сторопів, пограв жовнами, однак стримався і мовчки відійшов.
Пізніше Ярослав Петрович сказав, що той елегантний молодик був співробітником «органів», і попросив наступного разу промовчати. Бо розженуть і скаржитися буде нікому. Для цієї державної структури одночасний збір півсотні українців здавався підозрілим. Особливо, якщо вони спілкувалися рідною мовою. До речі, після постановки «Украденого щастя» українську трупу розігнали без пояснення причин. Така була суть створення «радянського народу».
Але подібне відбувалося не лише з українцями, хоча їм діставалося найбільше. Політика зросійщення тією чи іншою мірою торкнулася всіх народів. Здається, 1974 року довелося почути в
— Навіщо мені вивчати казахську мову? Вона в житті не знадобиться.
Приголомшений батько сидів мовчки, не знаючи, що відповісти. Син, власне кажучи, мав рацію. Ми пожинали плоди «великого радянського інтернаціоналізму». До речі, російська людина заради того ж інтернаціоналізму ніколи не вважала за потрібне вивчити мову корінного народу республіки, в якій проживала.
А за кілька років у потязі Київ — Хмельницький вчителька-українка, яка їхала з чоловіком і дочкою додому у Вінницю, розповіла мені, що в цьому стародавньому українському місті є лише одна українська школа. І, хоч як це сумно, вона дочку в українську школу не віддасть.
— Усе в Україні заведено так, що, не знаючи російської мови, людина стає неповноцінною. Дочка не зможе стати навіть учителем української.
Я довго стояв біля вікна вагона, осмислюючи страшну правду, що відкрилася мені. Чітко усвідомив, який жорстокий механізм зросійщення запустила Московська імперія.
А дорогою назад у Київ їхав зі мною в одному купе хлопець-латиш, який гостював у Кам'янці-Подільському в друга, моряка-підводника. Обидва дивом залишилися живі, врятувавшись із затонулого підводного човна. Хлопець із сивим волоссям і зелено-попелястими очима, як про щось цілком природне, але дуже образливе, розповів, що ось уже п'ять років він, хоч і пільговик-інвалід, живе з родиною в хліві, чекаючи квартири. А російські офіцери-відставники одержують квартири поза всякою чергою, — їх уже в нашому місті більше, ніж нас, латишів, — зітхнув він і відвернувся, ховаючи скупу чоловічу сльозу.
Таких прикладів можна наводити сотні. Та наразі спинімося. Бо автор має підставу для розмови. Цілеспрямовані дії Російської імперії щодо зросійщення народів і наштовхнули мене на вивчення самої суті імперії, її внутрішньої ідеології й коріння.
ПРОЛОГ
«У кривавому болоті московського рабства, а не в суворій славі норманської епохи стоїть колиска Росії. Змінивши імена і дати, побачимо, що політика Івана III і політика сучасної московської імперії є не просто схожими, а й тотожними…
Росія породжена й вихована у потворній і приниженій школі монгольського рабства. Сильною вона стала тільки тому, що в майстерності рабства виявилася не-перевершеною. Навіть і тоді, коли Росія стала незалежною, вона й далі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського володаря, якому Чингісхан заповів підкорити світ…
Політика Росії — незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики — підкорити світ і правити в ньому — є й буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва».