Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Вести мову про втрату Києвом своєї величі і провідної ролі серед справжньої Русі до навали татаро-монголів принаймні несерйозно. У той час ростовсько-суздальська земля, не будучи слов'янською, являла собою дику європейську глушину, повністю відірвану від цивілізації. Великий мандрівник XIII століття Рубрук, відвідавши ставку Сартака 1253 року, виразно і недвозначно вказав, який народ у «країні Сартаха» жив у лісах від Дону до Волги. У ті далекі часи там проживали «тільки два народи: Моксель і Мердиніс». Перші в ті часи їли свинину; другі уже тоді сповідували мусульманську релігію.
Саме із племен Моксель, які спілкувалися на
Однак сотні років московська панівна еліта намагається усім вселити міфічні сказання «катерининської Комісії», що склала «історію, яка переважно стосується Росії». Не все, як бачимо, у них гладко.
11 грудня 1241 року помер великий хан Угедей, третій син Чингісхана, який правив Імперією з 1229 року, тобто після смерті батька.
Хан Батий, онук Чингісхана, що керував татаро-монгольськими військами, які спустошували в ті роки Європу, змушений був повернути війська в Поволжя, щоб весь рід Чингісидів і знать Імперії мали можливість прилучитися до обрання нового великого хана.
З'явившись до кінця 1242 року в низов'ях Волги, Батий одразу ж викликав для звіту всіх своїх удільних улусних правителів. Ось як про те повідав М. М. Карамзін, великий майстер «доважку брехні»:
«Ніхто не смів йому (Батию. — В. Б.) противитися; народи, Государі намагалися зм'якшити його смиренними Посольствами і дарами. Батий кликав досебе Великого Князя. Непослух здавався Ярославові нерозсудливістю за тодішніх обставин Росії (це Моксель уже стала Росією?! — В. Б.), виснаженої, безлюдної, сповненої руїн і могил… Великий Князь пішов із багатьма Боярами в стан Батиїв, а сина свого, юного Костянтина, послав у Татарію до Великого Хана Октая» [1, том IV, с. 175].
Дуже багато «доважку брехні» додав «байкар історії» у своє оповідання. Брехня полягає в тому, що син князя Ярослава був не в Каракорумі у великого хана, а в Батия. Цей факт підтвердив особисто Плано Карпіні. Його слова ми цитували раніше. А по-друге, Костянтин не був старшим сином Ярослава, тобто він не міг бути заручником — аманатом.
Сказано мимохідь, мовляв, узяв та й послав дитину в Каракорум, куди можна було вирушити, тільки маючи листа хана Батия, щоб на проміжних пунктах — «ямах» — одержати їжу і коней. Навіть ті, хто їхав із такими листами, гинули в дорозі сотнями. Послухайте свідка того часу Плано Карпіні:
«Після цього ми в'їхали в землю Кангітів, у якій, в дуже багатьох місцях, відчувається великий брак води, навіть населення її нечисленне через брак води. Тому люди князя… Ярослава, які їхали до нього в Татарську землю, у великій кількості померли в цій пустелі» [8, с. 50].
В «писаннях» М. М. Карамзіна постійно зринає маса великих «непорозумінь». Незабаром ми переконаємося, що в цій первісній родовідній майбутньої Московії брехня сидить на брехні, причому відверта. Послухаємо «великого історика» далі:
«Батий прийняв Ярослава з повагою і назвав Главою всіх Князів Російських, віддавши йому Київ… (Ось вона, вічна мрія великоросів! — В. Б.). Так государі наші врочисто (у ярмі та на колінах, але врочисто! — В. Б.) відреклися від прав народу незалежного
Сподіваюся, читачі розуміють зміст «історичного словоблудства», адже князь Ярослав, одержуючи ярлик на «престол» і плазуючи в ярмі, раптом, крім землі Моксель, отримав на додачу Київ, тобто — Русь.
Про володимирський ярлик М. М. Карамзін узагалі забув згадати, настільки увійшов в екстаз: усе віддав «великий батько» Батий великоросам — і Київ, і «верховенство всіх князів Російських». Бачите, якими великими були майбутні великороси уже в 1243 році! Гірко і соромно читати це глупство майстра «доважку брехні».
Однак трапилося велике непорозуміння. Чергове. За князем Ярославом пішли лише удільні суздальські князі, інші не поважали чи то Батия, чи самого Ярослава. Досить дивно! Але весь фокус полягав у тому, що сам Ярослав Всеволодович, одержавши, за Карамзіним, Київ, не виконав веління хана «сісти в Києві», а чомусь опинився у Володимирі-Суздальському. Ось вони, «доважки брехні» великоросів. Читачі розуміють, що ці «перлини» не найвиразніші. Трапляються ще яскравіші. Брехня про одержання Ярославом Всеволодовичем ярлика на київський престол спростовується на наступній сторінці самим М. М. Карамзіним.
Послухаймо:
«Ярослав попрощався навіки з люб'язною батьківщиною, крізь степи і пустелі досягши Ханського стану, він серед багатьох інших данників упокорився перед троном Октаєвого спадкоємця (Гуюком. — В. Б.)… і, одержавши милостивий дозвіл їхати назад, скінчив життя на шляху… Вірні Бояри привезли його тіло в столицю Володимирську. Казали, що він був отруєний… Але Моголи, сильні мечем, не мали потреби діяти отрутою, знаряддям лиходіїв слабких. (Ось і визнання попередньої брехні! — В. Б.). Чи міг Князь Володимирської області здаватися страшним Монархові (Гуюку. — В. Б.), який повелівав народами від Амура до устя Дунайського?» [1, том IV, с. 176].
Великі князі київські, чернігівські, галицькі, волинські одержать свої ярлики самостійно.
Звідтоді великороси втратили навіть можливість запускати «доважок брехні» про належність земель Русі суздальському князеві.
М. М. Карамзін, щоправда, ще раз спробував запустити цю брехливу ідейку, передавши від імені хана «ярлик» на Київ князеві Олександру, так званому Невському. Але і там брехню було видно неозброєним оком.
Кілька сторіч великороси перестали зазіхати на володіння Русі, перетворившись на рядовий улус Золотої Орди.
Наразі ж, за хронологією давніх історичних подій, ми якраз напередодні появи Московії, і великоросійські «автори історії» зі шкіри пнулися, аби «підв'язати» великий Київ до «Залешанської землі». Навіть на татаро-монголів намагалися посилатися, мовляв, бачите, татарські монархи нам віддавали Київ.
Брехня очевидна. Та що вдієш, облуду запущено, і великоросам від неї важко відмовитися.
Повернімося в 1246 рік. Ярослав Всеволодович і бояри з веління Батия та за законами Імперії вирушили в Каракорум, аби «схилити шию» перед новим великим ханом. У той час усі управителі улусів з'їжджалися в столицю Імперії Каракорум, бо прямим нащадкам Чингісидів і полководцям слід було обрати великого хана.