Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Перше: як бачимо, у військових радах московитів завжди брали участь ієрархи Російської православної церкви, благословляючи й заохочуючи військові завоювання, пролиття крові, грабунок чужого майна й жорстокий розбій. Читачі не знайдуть у М. М. Карамзіна фактів осуду російською церквою розбійних захоплень чужих земель і чужого майна. Навпаки, церква завжди вимагала свою частку із захопленого чужого добра й чужих земель. Російська православна церква до середини ХУЛІ століття була єдиною в Європі, яка у своїх володіннях мала рабів-кріпаків. Із цього кожному має бути зрозумілий рівень культури і християнської моралі в цій церкві на ту пору.
Друге:
А ось національний склад військ Баторія: «Військо Стефаново… складалося з… Німців, Угорців, Ляхів, стародавніх Слов'ян Галицьких, Волинських, Дніпровських, Кривських і корінних Литовців; Баторій… оголосив, що піднімає меч на Царя Московського, а не на мирних жителів (Балтії й Московії. — В. Б.)…» [І, том IX, с. 157].
Навіть М. М. Карамзін змушений був визнати, що до кінця XVI століття слов'яни від Новгорода і Пскова до Дністра і Дніпра виразно означили свою антимосковську політику, адже бачили в Московії жорстокого ординського спадкоємця.
Нагадаю читачам: усі європейські країни не визнавали за московським князем його царського титулу. Вони знали фактичний родовід московських князів і відверто звинувачували московитів в елементарній брехні та негідних вигадках.
У XVI столітті у великому Литовському князівстві, в Україні, ще жили князі старшої династії Рюриковичів, які стояли в династичному ряду значно вище від московських Рюриковичів. До одного з цих родів належала династія князів Острозьких, які, до речі, доблесно боролися проти Московії. Ми про це ще поговоримо.
Послухаймо російських істориків:
«Стефан писав (із Вільна 26 червня), що наша… (московська. — В. Б.)… грамота є підроблена; що Бояри Московські обманом включили в неї статтю про Лівонію; що Іоанн, кажучи про мир, воює цю землю Королівську та вигадав байку про своє походження від Кесарів Римських; що Росія (Московія. — В. Б.) беззаконно відняла в Литви і Новгород, і Сіверські області, й Смоленськ, і Полоцьк» [1, том IX, с. 157].
А далі:
«Похваляєшся своєю спадкоємною Державою, — писав Стефан: — не заздрю тобі, бо думаю, що краще достоїн-
ством надбати корону, ніж народитися на троні від Глинської, дочки Сигізмундового зрадника (нагадування про матір Івана Грозного, яка втекла з Литви. — В. Б.)… Засуджуєш моє віроломство оманливе, ти, автор підроблених угод, зміст яких змінений обманом і таємним додатком слів, бажаних єдино твоєму божевільному властолюбству!» [1, том IX, с. 171].
«Баторій не хотів далі говорити з нашими (московськими. — В. Б.) Послами, вигнав їх зі свого… стану і з насмішкою прислав Іоаннові видані в Німеччині (уже в ті часи! — В. Б.) Латинською мовою книги про Російських (Московських. — В. Б.) Князів і власне його царювання на доказ того, що древні Государі (Князі. — В. Б.) Московські були не Августові родичі, а данники Ханів Перекопських» [1, том IХ, с. 171].
Стефан Баторій нагадав Іванові Грозному, що його дід Іван III, як і всі його предки, «злизували кобиляче молоко з грив татарських коней» [4, с. 340].
Баторій у
Васальна повинність Московії та Івана IV перед Кримською Ордою і родом Гіреїв підтверджена не лише Європою, а й російськими джерелами. Зокрема, істину повідав професор Московського університету С. М. Соловйов, коли писав про мир, укладений з Туреччиною 1700 року, про що ми вже згадували.
Російські історики складали історію імперії дуже хитро: лише пишучи про перемоги та досягнення, вони мимохідь згадували про колишні приниження. Коли ж викладали матеріал про сам період приниження і ганьби, то у відвертому словоблудстві ховали навіть очевидну істину. Це найважливіше правило «писання» й «викладу» російської імперської історії було вироблене в катерининськии час, поставлене під царський нагляд та цензуру і дотримувалося до горбачовських часів імперії, тобто до 1980 років.
Згадаймо: саме указом від 4 грудня 1783 року Катерина II повеліла «створити комісію під керівництвом і наглядом графа А. П. Шувалова для складання записок про древню історію, переважно Росії». Ішлося саме про твір російської імперської історії, для чого й «складалися записки», зведені в так звані «літописні зводи». Останнє слово при «складанні записок» залишалося за імператрицею. Ось в такий спосіб «створили» історію держави Російської, не зберігши ні єдиного оригіналу стародавніх літописів.
До речі, щоб довести цю істину, потрібно лише зробити незалежну експертизу паперу та чорнила так званих «літописних зводів» і впевнитися в часі «їхнього народження». Але повернімося в часи далекі.
Отже, до 1582 року Польща, Литва та Швеція, кожна зі свого боку, відвоювали у Московії раніше захоплені нею землі в так званій Лівонській війні.
Стефан Баторій, очоливши війська Польщі та Великого князівства Литовського, завдав Московії удару в зовсім несподіваному місці. Його війська обложили і взяли штурмом Полоцьк. А потім один за одним впали: Великі Луки, Невель, Озерище, Заволоччя, Холм, Стара Руса, Острів, замок Шмильтен і, як писав М. М. Карамзін, «Баторій розорив дерптську область аж до московських кордонів».
Військам Баторія відкрився прямий шлях і на Псков, і на Москву. 1581 року його війська осадили Псков і тримали його в облозі до січня 1582 року, тобто до укладання миру. Новгород був зруйнований самим Іваном IV 1570 року і лежав у руїнах. Одночасно з військами Баторія шведи завдали удару через Карелію, відвоювавши в московитів раніше захоплені: «Лоде, Фіккель, Леаль, Габзаль… саму Нарву… пізніше — Іван-город, Яму, Копор'є, Віттенштейн».
Ця поразка Московії, як пише М. М. Карамзін, «навіяла… такий жах на Росіян (московитів. — В. Б.), що вони справляли молебні в церквах, хай врятує їх Небо від цього ворога лютого. Принаймні Іоанн (Грозний. — В. Б.) був наляканий; не бачив сил і вигод Росії (Московії. — В. Б.), бачив лише ворожі й чекав порятунку не від мужності, не від перемоги, але єдино від Єзуїта Папського, Антонія (посланник Папи Римського. — В. Б.)» [1, том IX, с. 181 — 82].