Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Солженіцин не став дорікати Катерині за невиконання власної стратегічної мети. Нобелівський лауреат мислить глибше — претензію висловив Олександрові І. Мовляв, бабуня поставила велике завдання: знищити український народ, зросійщити, назавжди привчити, що він «молодший брат» «великоросів», а Олександр І після перемоги у війні з Наполеоном мав таку можливість — заарканити Галичину, та пропустив нагоду. Як тут не поскаржитися на дурня-імператора.
Послухаймо далі, про що повідав читачам «Комсомольской правды» «великий мислитель»: «Але ось вони отримали державу яку. Справжньої України там — одна четверта частина. А три чверті ніколи
Не буду дорікати Олександрові Ісайовичу в брутальності. Цей тон стосовно України в нього повсякденний. Але ось офіцерові-артилеристові неприпустимо не знати елементарної арифметики. Площа разом узятих областей: Донецької, Луганської, Херсонської, Миколаївської, Одеської й Криму — не становить трьох чвертей території України, навіть однієї третини не становить.
Тут пан Солженіцин елементарно лукавить! Він свідомо бовкнув, сподіваючись, що його ніхто перевіряти не стане. Адже Нобелівському лауреатові треба вірити на слово.
Та думка Солженіцина значно далекоглядніша. За необхідності вирішив послатися на територію, приєднану до Московії 1654 року. А той факт, що український народ і українська земля в ті часи були розірвані між трьома імперіями, — він просто замовчує. Звичайний прийом цієї людини.
Однак, слід гадати, у пана Солженіцина не витає думка про належність усієї Правобережної України до «споконвічних російських земель», тобто до Московії. Гадаю, йому відомо, що на Поділлі та Брацлавщині, на Київщині та Волині, в Галичині та Буковині, на Тернопільщині та Черкащині ніколи «великороси» не жили. Хоча від цієї людини можна чекати чого завгодно. Ось запустив же він отакі власні вигадки, про так звану «Мелітопольщину».
Читаючи Солженіцина, все гадав, навіщо ж він, перелічуючи наявні нині області України, раптом «заспівав півнем» — Мелітопольщина. Лише коли глянув на карту, тоді стало зрозуміло, — я аж розреготався, наскільки людина опустилася до дрібної дешевини. Мелітополь-бо в Запорізькій області! І як не силкувався пан Солженіцин, але навіть він не посмів в один ряд із Донецькою областю поставити — Запорізьку. Отоді й вигадав нову землю в Україні — Мелітопольську.
Але і тут Солженіцин пошився в дурні, як і в своїх міркуваннях про Донецьку, Луганську та інші області, які нібито ніколи українському народу не належали. Це вигадана російськими державниками брехня.
Солженіцин на слово не повірить, хоча сам відчайдушно намагається переконати своїми чисто словесними вивертами, тому автор знайшов персонально для Солженіцина історичних свідків минулого.
Послухайте, про що повідав світові в першій половині XIX століття службовець А. О. Скальковський, який працював в «Управлінні Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора» графа М. С. Воронцова, у книзі «Історія нової Січі, або останнього Коша Запорозького».
Звертаю увагу пана Солженіцина, щоб урахував, що це була перша людина, яка досліджувала архіви Запорозького козацтва і видала свої праці в Російській імперії.
Необхідно зауважити, що дослідження архівів велося з дозволу царських намісників. При виданні книга одержала дозвіл цензури, тобто факти, в ній викладені, імперія не заперечувала.
Отже, погляньмо, що належало запорозьким козакам на півдні України 1576
А зараз погляньмо, що було зафіксовано на карті де Боксета, складеній 1740 року з веління російських царів, яка донині зберігається в московських архівах: «Було п'ять головних кордонів Запорожжя:
1. Біля перевалочної (на Дніпрі) з боку Гетьманщини або Росії (Гетьманщина була приєднана до Московії Богданом Хмельницьким 1654 року. — В. Б.);
2. Біля Бахмута, або пізніше (з 1730 років) біля фортеці Козловської на лінії від Слобідської землі (нагадую особисто Солженіцину: йдеться про Слобідську Україну, де в 1740 році проживали українці. — В. Б.);
3. На річці Кальміус із боку братів козаків донських;
4. Біля Микитиної переправи або на переправному посту на Бузькому лимані навпроти фортеці Очаків від Криму й Туреччини;
5. У Гарді з боку польської Речі Посполитої (тобто вгору по Бугу. — В. Б.)» [35, с. 44].
Треба також уточнити: донські козаки відбрунькувалися від запорозьких. І хотілося б це російським державникам визнавати чи ні, але цей факт теж підтверджують історичні свідки.
Послухаймо А. О. Скальковського: «Боплан (Боплан Гійом, французький інженер. У 1630–1648 роках служив у польській армії. 1650 року, повернувшись у Францію, видав книгу «Опис України». — В. Б.) у своєму «Описі України», говорячи, що «Азов, або Азак, був узятий в 1642 році московськими козаками», тобто донцями, — говорить мовою козацтва запорозького, серед якого він жив і в рядах якого боровся (до речі, під Азовом в тому числі. — В. Б.)» [35, с. 30].
Ще чіткіше цю думку виклали інші російські учені Олександр Іванович Рігельман і Василь Микитович Татищев.
«Козача громада на Дону була утворена… за зразком Запорозької Січі. Історик XVIII сторіччя Рігельман стверджує, що «донські козаки від українських черкаських козаків справді початок свій узяли на Дону». Підтвердження тому Рігельман бачить у «Російському літопису» Татіщева, де згадується, що «в XVI столітті, за царювання царя і великого князя Івана Васильовича, через Дніпро з князем Вишневецьким черкаси (козаки. — В. Б.) на Дон перейшли, і там оселившись, місто Черкаське побудували» [27, том І, с. 461].
Як бачите, пане Солженіцин, межі проживання українського народу значно ширші, ніж вам це здається. І зверніть увагу, великоросами в ті часи на узбережжі Чорного моря навіть «не пахло».
Послухаймо, що повідало світу незалежне від Російської імперії французьке видання «Народи Росії», яке вийшло в 1861 році: «… В Російській Імперії на 1859 рік проживало 12 мільйонів українців. Зокрема, проживало:
в Тавриді
українців — 200 тисяч осіб, росіян — 87 тисяч осіб, німців — 27 тисяч осіб;