Крапля крові

Гончар Олександр Терентійович

Килими, телефони… Вони віддали б зараз все. До останньої нитки.

Вечір плинув трагічною музикою. Дивилися телевізор, читали вдвох книжку. Олександр Кіндратович розшукав на дні шухляди старі карти. Але дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не відпускала їх. І хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокійним: Олександрові Кіндратовичу чи Антоніні Михайлівні, їй здавалося, що вона відчуває хвилини, відчуває життя вже не стільки уявою, скільки фізично. Аже знала: навіть оці ось трагічні дні - останні. Скоро не буде й їх. Лишиться на якийсь час болюча рана, ліжко, біленький квадратик стелі, її і його, Олександрові, муки. Адже йому теж… Олександр м'якосердий і не міцний.

Побиватиметься гірко, а може, й зап'є з горя. Побиватиметься з півроку, з рік… Життя легко хилить його на свої шовкові манливі трави. Хоч йому здається, буцім сам підминає їх. Вона так і не дізналася за життя, який він. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинічний, чутливий? Може, і такий, і такий, і такий?… Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь- з болю, з муки. Зараз вона любить його міцно, прощає все. Як прощала тоді. Як може прощати тільки дружина. Минула ніч, настав ранок.

Вони й далі не могли ні на що зважитись. Не могли нічого вирішити певно. Часом людині просто потрібно, щоб за неї вирішили інші. Але, мабуть, саме тоді, коли потрібно, - і неможливо.

Вперше хірург Білан боявся доторкнутися до ураженого місця. Вперше боявся хворої людини.

…Консультації, консультації, консультації. Від них втомлювалось тіло і боліло серце. Обросле страхом, воно боліло тупо, без надії вирватися на волю.

До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленінграда? Коли б то він не знав, що й там те ж саме, що й там такі ж лікарі. Це тільки хворі дивляться на лікаря, мов на бога. Хочуть бачити і тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кіндратович знає, який він бог.

І все ж шукав чогось. Іншої віри, інших пророків. Кажуть, на Кавказі, в Сочі, живе якийсь знахар. У Львові теж. А в них?… У них теж є знахар. Євген Мазур. Чутка про його ліки вже добігла до найвіддаленіших міст. їдуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лікарні тільки й розмов про Мазура. Кажуть, він лікує легко, швидко, безболісно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кілька уколів.

А що?… Що, коли він в ім'я свого самолюбства важить життям дружини?

Ця думка розітнулася в його голові громом. І треба було великої напруги, щоб перемогти цей гуркіт.

“Ет, що він може. Хто він такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з роду в рід… Але ж йому в другій хірургії дають дві палати? За наказом зверху. Однак - шарлатанство. Та й до того ж… Мазур і сам відмовив би”.

Єдине, чим зараз Олександр Кіндратович міг допомогти дружині, - не залишати її саму. Відав - чорні думки згризуть її. Він тільки один раз з'їздив до себе в клініку, написав заяву на свою відпустку, перепоручив справи помічникові. І одразу ж поїхав додому.

До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите й люте. Зняв калоші, повісив пальто. Ступив крок і… зупинився. У вітальні розмовляли. “Хто б це?”

М'яко ступаючи по килимку, підійшов до дверей. Вони причинені нещитно, в щілину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти відчиненої шафи, - Антоніна Михайлівна. Перебирала дитячі сорочечки, черевички - манюні-манюні, ще з найменших Костикових літ, розмовляла сама з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.

І дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра Кіндратовича на мить спинилось серце.
– Поїду в село… Костика побачу…

Серце закричало, лунко вдарило в груди, й він похилився на стіну. Відтак, втягнувши в плечі голову, зажмуривши очі, побрів до ванної, навпомацки відчинив двері. І вже тут заметався, забився, немов птах у клітці. Відчував безсилля, самотність, від яких, здавалося, без страху ступив би на той пруг, на якім стояла Тоня. Десь там, за вікном, ходять люди, веселі люди, і не знають,

як поруч них за цегляною стіною рвуться в безнадії людські серця. Вони такі ж самотні, як і він, тільки зараз не відчувають цього. Але можуть відчути… І поодинці, і всі…

Лунко впала крапля, Білан здригнувся. Бігти? Щось робити? Все, все, що можливо! “Що?” І-враз… “Піти туди, до нього… До Мазура”. “А він?… Ліля! Так, Ліля”. Як це забув раніше? До Мазура піде дочка. Дочекатись Лілі. Котра зараз година?

Білан зволожив під краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину, голосно хряпнув дверима.

* * *

Сьогодні Ліля прийшла на роботу на дві години раніше. Вчора чула, як професор Холод бідкався, що в нього немає етиленіміну, як дзвонив на склад, але там не виявилося теж. І порішила перегнати сама. Вона вже двічі допомагала при відгонках старшій лаборантці. Це нескладно, хоч трохи й небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрілась вище норми реторта, щоб не було щілин, щоб не пролити отруйну рідину.

Ліля вже бачила, як дивуються дівчата, як дивує Про-кіп Гордійович.

Дівчата… Для них - тільки так, з маленького самолюбства. Що вони їй? Всі вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од неї, бо й зараз лишають на ній босі сліди. Не люблять її? Нехай. Свою роботу Ліля виконує. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не миє підлогу? На те є прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього звичні. А їй після цього треба йти до манікюрші, заново фарбувати нігті.

Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з ніжних інтимностей, з коштовних дрібничок? Запеленане килимовою тишею і ніжною музикою? Звідки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Ліля ще човгатиме шість років підошвами по інститутській підлозі. Звичайно, зарплатня лікаря на сьогодні просто мізерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогодні дівчині без нього! Диплом - це вітрина, виставка, патент. Вітрило до човна, спущеного в житейське море. На той рік вона обов'язково поступить до інституту. Для цього треба п'ять обертів Холодового пальця по білому крузі телефону, кілька слів. Вона їх заробить. А якщо навіть тільки довідка за його підписом?… Чи взагалі довідка. І то багато значить. Кому не зрозуміло… Вона працювала. Працювала не в батька, а в іншого професора, з яким у її батька відверто холодні стосунки. Працювала чесно, сумлінно. Про це посвідчить характеристика.

її думки перетнув брязкіт.

Професор сьогодні теж прийшов раніше. І просто сюди. Очевидно, поспішав.

Холод постояв біля столу, навіть для чогось постукав пальцем по паровій ванночці. Ліля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, - він зараз посміхнеться. Не посміхнувся.

–  Мда-а… Ходіть, Лілю, на вулицю… Морозець…

–  Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін…

–  Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в тюрмі.

В його голосі не було досади, але й не було схвалення її вчинку.

Ліля зітхнула. І звідки він довідався, що вона прийде сюди раніше?

І далі день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжі, через вибалки.

Прийшла з обіду, - обідала в молочнім кафе, навпроти лікарні, - дівчата чомусь веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку. Щось розглядали. Ліля приступила й собі. На столі, в розгорнутім газетнім пакунку, лежала крамнина. Відріз на костюм. Білої-білої шерсті, в іскорку. Такої, якої шукала влітку вона.

–  …Отак і не пошила, - скрушно говорила літня препа-раторша Оксана Данилівна.
– Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рік, на Перше травня… А гарне!