Крила надії
Шрифт:
– І тоді прийшли вони, – віщала трухлявим голосом баба Параска.
– Хто вони? – трохи з перепугу запитав молодий міліціянт Данило.
– Духи-мстителі! – закричала тітка Одарка і почала розмахувати руками, а баба Параска в той час крестилась то зліва направо, то справа на ліво.
– Шановні, я вже не можу! Ну скільки можна, другий тиждень про якихось духів слухати, – простогнав Данило. Тож через деякий час справу закрили з висновком, що машина сгоріла через недопалок самого хазяїна. Баба Параска і тітка Одарка отримали від місцевих жителів горді
Здебільшого туристи приїздили в Синєгір в теплу пору року, просто помилуватись горами, поблукати лісом, хлібнути водиці з криниці, звичайно, в багатьох людей вода була підведена до хати. Але в центрі села, під пильним наглядом баби Параски та тітки Одарки, стояла красуня-криниця, їй вже було так багацько років, що ніхто й не пам'ятав, а яка в ній смачнюча і запашна вода. Кожен турист хотів напитися з неї, але то було не так просто. Одвічна фантазерка баба Параска кожному бажаючому попити розповідала легенду:
– Якщо хочеш напитися водички нашої чарівної, мусиш зробити добру справу!
– Тільки тоді, – продовжила тітка Одарка розповідати туристу городському, – твоє бажання здійсниться.
– А яку справу? – спросив зовсім ще молодий хлопчина, а сам вже придумував бажання.
– Бачиш он ту лопату? – суворим голосом запитала бабця і тикнула пальцем на свою ділянку.
– Так! – здивовано відповів турист і не міг зрозуміти, а до чого тут лопата.
– Йди-но, голубчику, туди да копни его весь добряче, – мовила тітка, – а потім ми тобі цілющої води наллємо.
Турист на хвильку завагався, але бажання, щоб мрія здійснилась перемогло і пішов хлопчина працювати.
А сільські кореспонденти тихенько сміялись і потирали долоні. Та й стали далі вигадувать роботу різну.
– Закінчив! – втомленим голосом сказав турист, – води хочу страшенно. Бабця протянула йому пів відра холодної води. – Смачна! Ще з роду такої не пив! – добавив хлопець і геть забув загадати бажання. Так з того часу баба Параска і тітка Одарка цілими днями на лавочці біля криниці сидять, а на ґанку у них чистота, в огороді порядок, та ще й хати біляться по три рази на рік. От що означає правильно подана історія.
Частина 2
Ольга з Катрусею зі сльозами на очах відкрили вже зовсім трухлу хвіртку. Їх не було лишень один рік, а таке відчуття, наче минуло десятиліття. Старенький будиночок, невеличкий двір та сад – все таке рідне і затишне.
– Нарешті ми вдома, – весело сповістила всю округу Катруся і радісно побігла по ґанку. – Мамо, дивись! Назустріч їм вибігла кішка Муся і товстенький песик Стешко, який від радості запригав навколо малечі і все намагався облизати носик Катрусі.
Коли дівчата поїхали до міста, сусідка тітка Надія обіцяла кормити домашніх улюбленців і приглядати за будинком. Катруся із задоволенням гладила по гладкій шорстці то Мусю, то Стешка, то бігла до одного деревця, то до іншого. На секундочку в душі Ольги засяяло яскраве сонце,
Принцеска дістала ключ від будинку і відчинила двері: в ніс вдарив запах давнини. Тому Ольга залишила двері відчиненими, тим паче, на вулиці було тепло і часом припікало сонечко. В першу чергу, вона відчинила всі вікна, благо декілька років назад замінили старі шибки на нові пластикові. Взагалі-то, будинок хоч і був стареньким, але дуже добротним, з високими стелями і п'ятьма просторими кімнатами.
Меблі залишилась ще від бабусі, шпалери пожовкли від давнини, добре, хоч кухня була оснащена по-сучасному та в спальні стояло новісеньке ліжко і великий телевізор. Все завдяки мамі, яка була вже пять років на заробітках у Польші. І весь час, що Ольга вчилася і коли залишилась сама вагітною, підтримувала грошима, як могла.
Але і зараз в домі потрібно було робити багато ремонту, а за свої роботи в журналі Ольга отримувала небагато, вистачало лише на власні невеликі потреби, на кшталт заплатити за комунальні послуги, залишити трохи на їжу та якусь одежу.
– Матусю, я вже хочу їсти! – Катруся забігла до будинку, прямісінько на кухню до Ольги. Дівчата зробили ревізію продуктів і дійшли висновку, що треба йти до магазину.
– Приготуємо борщу? – запитала Ольга у Катрусі.
– Із задоволенням! – відповіла донька, – можна я буду тобі допомогати.
– Звичайно.
Мама з донечкою взялись за руки і швиденько побігли до магазину, який був зовсім близько. Село жило: хтось порався у подвір'ї, хтось підбілював дерева, адже незабаром велике свято – Великдень, а зовсім старенькі бабусі гріли кісточки на лавочках.
– Ой лишенько, Олю, рідна, це ти? – заголосила та сама сусідка тітка Надія, яка приглядувала за котом, собакою та будинком. – А чого ж ви не попередили, що приїдите? Тітка Надія із радістю на очах обійняла дівчат.
– Це ми, тітонько! – відповіла Ольга і міцно обійняла у відповідь вже не- молоду жінку. – Ми тобі подарунки з міста привезли, хотіли зайти пізніше.
– А зараз ми йдемо до магазину, – сказала Катруся, – щоб скупитися на борщ.
– Рідненькі мої, – сердешно сказала тітка Надія, – та який борщ, ходімо до мене. Ви либонь втомлені з дороги, зараз гарненько повечеряємо.
– А у вас борщ на вечерю? – з цікавинкою в очах запитала Катруся. Хоча була лише четверта година, а у тітки Надії це вважай, що вечеря.
– Ні, дорогенька моя дівчинко! – тітка Надія взяла Катрусю на руки і понесла у подвір'я, – в мене гаряченькі варенички.
– Ура! Я обожнюю варенички.
– Ольго, люба! А ти чого, як не рідна? Ходімо!
– Тітонько, та незручно нам! – трохи невпевнено сказала Ольга і не зрушила з місця. – В тебе своєї роботи хватає.
– Нічого не хочу чути! Ви моя сім'я, крім вас в мене нікого не має, – сумно відповіла тітка Надія, – ви – то моя найкраща робота. На хвильку обидві жінки замовкли, а потім з Катрусею на руках рушили до будинку. Тільки-но сіли за стіл з гарячими вареничками, як Ольга заголосила: