Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
— Ну, гаразд, ми поїхали, — сказав капітан, відчинивши двері. — Я теж з охотою послухав би цього Бородія, але… Не заспокоюсь, поки не знайду «С». Він висить на мені, як камінь. А з акторами можна зустрітися і поговорити тільки на репетиціях, увечері вони працюють…
— Розумію, — погодився слідчий Співак. — Привези дані про таємничого «С», а я, якщо вже виникне підозра, розберу цього столяра до кісточок. Бажаю успіху!
— До біса! — пробурчав у відповідь капітан і зачинив за собою двері прокурорського кабінету.
Замість четвертої години, столяр рембуду Бородій з'явився
Потираючи свій довгий ніс, погладжуючи худі щоки, — звички, яких ніяк не міг позбутися, бо не помічав їх, — Співак ніби розкладав підозрюваних по трьох поличках.
По-перше, мала чи не мала дана особа достатні причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливість здійснити свій намір, і, по-третє, чим доведено, які факти свідчать, що цей намір було здійснено. Радник юстиції брав дані кожного підозрюваного і приміряв до цих трьох визначених ним рамок.
Насамперед племінниці Людмили Гальчинської — Оксана Гальчинська і Олександра Хоменкова. Співак уявив собі цих молодих жінок, їхні обличчя, коли сказав їм, що тітку було убито… Він не міг уявити собі конкретну подію, картину, як із викривленим від люті і власного страху обличчям одна або друга жінка б'є молотком по голові тітку, яка повернулася спиною.
Але… достатні причини? Були. Спадщина. Зажилася тітонька із своїми діамантами, а тут нелегкі життєві проблеми, діти. І чи не найбільше у цей час, в кінці року, про багатство могла мріяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тітка сказала, що спадщина переписана на неї.
А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тітку, помщаючись їй? Певно, що ні, — за життя тітки Олександра ще могла сподіватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповіт на неї.
Чи мали племінниці, одна й друга, реальну можливість здійснити такий злочинний намір? Певно, що мали, — і разом, і кожна окремо. Адже були вхожі до тітки так само, як, мабуть, і їхні чоловіки, хоч тітка не любила і не пускала їх до себе.
Але, головне, які факти свідчать, що вони здійснили такий намір? Які докази?
А доказів у слідчого не було, хоч оперативники на чолі з капітаном Андрійком шукали їх.
Підозру на масажистів оперативно-слідча група, детально перевіривши їхнє алібі: і в лікарні, і з виїздом на Закарпаття, — повністю відкинула. Ні один, ні другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всіх, чиї адреси, телефони і прізвища Співак і Андрійко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копітка робота, але вона дала можливість виключити з розшуку і слідства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дії і залишало одну-дві версії, на розгляді яких зосереджувалися
Тепер, крім усього, залишалися ще столяр рембуду і невідомий «С».
Не встиг Співак обміркувати усі підходи до цих версій, як у двері несміливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про двері. Відвідувач стукав не у площину дверей, на які було набито ледерин, а по одвірку, і радник, здогадався, що це прийшов столяр.
— Увійдіть! — гукнув він. Двері повільно прочинилися.
— Ага, нарешті! — гримнув Співак, чим, певно, налякав Бородія, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей і мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порівняно нестарі роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.
— Ви мене викликали? — спитав, витягаючи з кишені пальта зібгану повістку.
— Ви — Бородій?
Той кивнув.
— Проходьте ось сюди. Сідайте. Можете роздягтися.
Столяр обережно сів на один із стільців навпроти слідчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися відмовився.
— Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?
— Ні, не знаю.
— Гаразд. Напишемо протокол. — Співак узяв ручку. — Ваше прізвище, ім'я та по батькові!.. — Заповнивши анкету, радник юстиції промовив: — Я, слідчий прокуратури Співак, буду допитувати вас як свідка у справі вбивства Гальчинської Людмили Йосипівни.
Бородій витріщився на слідчого. Обличчя його не почервоніло, не взялося плямами, а стало якимсь суціль сизим, аж наче чорним, і на ньому виразно виділилися голубі, як у дитини, очі.
— Та ви що! — нарешті спромігся видушити з себе столяр. — Я її не вбивав, боронь боже!
— А ми цього не стверджуємо, — заспокоїв його Співак. — Ми вас поки що допитуємо як свідка. Поки що, — підкреслив він. — А що далі? Все буде залежати від ваших щирих, правдивих і повних відповідей на мої запитання. — Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипівну?
— Так. Знав.
— Коли і як ви з нею познайомились?
— Гнилі рами міняв на вікнах.
— Вона вас сама запросила?
— Ні, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона відмовилась.
— Коли це було?
Бородій на мить замислився:
— Шість років тому. Приблизно.
— Ну, поміняли рами і більше не бачили її?
— Бачив, аякже.
— Ви що, подружилися?
— Та як сказати, — столяр опустив очі.
— Ну!
— Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипівна серед усіх — найщедріша..
— В чому ж її щедрість була?
— Ну, зайдеш по дорозі, завжди пригостить.
— Поставить пляшку?
— Еге ж.
— Ну, поставить, вип'єте… До речі, — мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слідчий. — А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй нові рами, поставила вона пляшку чи якісь гроші дала — і квит! Ви щось іще робили для неї, якісь послуги надавали?
— Та ні.
— Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?
Столяр мовчав.
— Чи, може, все-таки за якісь заслуги?