Кривавий блиск алмазів
Шрифт:
— У вас збереглася його адреса?
— Аякже. У нас у всьому ажур. — Він ще покопався у паперах. — Це в районі Львівської площі, зараз точно скажу.
Андрійкові не терпілося. Але він стримував себе, не виказуючи хвилювання, і навіть не дорікнув бухгалтерові за його промах. Узявши папірець, на яку акуратний бухгалтер рівним почерком виписав адресу Славова, він, навіть не подякувавши, поспішив до виходу. Більше ні з ким розмовляти в Палаці не було потреби.
Дорогою він гарячкове обмірковував новину «Славов, Славов, Славов, — билося в голові. — Славне діло виходить, — дозволив собі скаламбурити зраділий капітан. — Може, й справді той, кого шукають. Адже бухгалтер сказав, що працював цей Громославов разом із Людмилою Гальчинською в один і той самки
Обійшовши Львівську площу і не знайшовши вулицю, написану бухгалтером, капітан рушив до художнього інституту і тут, так би мовити, у тилу старовинної міської площі, знайшов невеличкий тупиковий провулок із неошатними маленькими будиночками на один-два поверхи. Ці будинки стояли на горбкуватій поверхні над глибоким яром Гончарівки. На одному з них Андрійко побачив потрібний йому номер, яскраво написаний на новій металевій табличці, що своїм свіжим виглядом різко контрастувала з вогкою, облетілою стіною занехаяного будинку.
З хвилюванням він постукав у двері потрібної йому квартири. Раз. Двічі. Нарешті з-за дверей обізвалися: «Хто там?»
— Тут живе Славов Віктор Іванович? — так само через двері спитав капітан.
— Віктора Івановича Славова давно уже тут немає. Він переїхав.
— Куди?
— У Севастополь. Він з нами помінявся, — відповів тоненький голос.
— Може, ви відчините?
— Ні. Мами немає, я не відчиню.
Андрійко не хотів назватися «міліцією» і наполягати.
— Добре, — сказав він. — А де ви жили у Севастополі? Ваша адреса.
— Нахімовська, шість, два…
Капітан повернувся і, збентежений, вийшов на вулицю. У цьому домі йому більше нічого не було потрібно, тим більше що, здається, він знову ухопився не за ту ниточку…
15
Адамадзе три дні вивчав німецьку двоверстку, що йому дав гауптштурмфюрер. Він замучився і з нею, і з Апостоловим, якого мусив ховати у себе, доглядати його, прибирати за ним. За ці дні кімната князя просякла такими пахощами, що хоч носа затуляй, і Адамадзе, обмиваючи старого, люто лаяв цього колишнього банкіра, який, однак, нічого не тямив і у відповідь на грізні окрики і стусани старшого поліцая тільки блаженно посміхався.
Адамадзе одержав дозвіл не ходити тим часом на службу і з ранку до вечора никав по карті, розмірковуючи, біля якої Вербівки з тих кількох, які він знайшов, міг сховати цінності харківський банкір. Його завдання ускладнювалося ще й тим, що Гущак, п'яно посміхаючись, сказав колись, що, крім нього, ніхто не знайде скарб, бо, обдурюючи своїх спільників, він викопав дві схованки на сотні кілометрів одна від одної, і яка з них справжня, ніхто не знає.
Адамадзе нервував. Від його кмітливості і від цього клятого банкіра все залежить: багатство і навіть життя. Вони домовилися з Раухом, що знайдений скарб поділять на двох, але Адамадзе розумів: якщо не буде чого ділити, гауптштурмфюрер просто пристрелить його. А якщо знайдуть — тим більше. Становище було безвихідним, і Адамадзе вирішив при будь-яких результатах пошуку у слушну хвилину відірватися від гауптштурмфюрера і втекти. Цей вузол не розв'язувався, його годилося лише розрубати.
Шукаючи, як він собі казав, «цю кляту Вербівку», Адамадзе нишпорив по найменших хутірцях, позначених на карті. Він оглянув дві сусідні області, Харківську і Полтавську, і кілька разів натикався на знайомі назви, які несподівано вихоплювали з його пам'яті давно забуті спогади дитинства. Під Чугуєвом, в Рогані, він з батьками жив на дачі. Пора перших дитячих вражень, перших ігор, першого відчуття природи і себе в ній. Інша дача на славній річці Уді — з рибалкою, нічним, купанням коней. А потім, коли постаршав, перше таємниче, романтичне захоплення дівчиною з якою ніколи не зустрівся. Одна картина пройшла з ним через усі роки і, як виявилось тепер, не зникла з пам'яті. Він стоїть на березі Уди світлого літнього ранку. У променях сонця купається, виблискуючи, ріка, шепочуться під ранковим
Він був щасливий, життя було прекрасне, попереду — навчання у юнкерському училищі, а далі — подвиги, слава…
І раптом він завмер. Його погляд зупинився на незнайомій дівчині на протилежному березі, яка вийшла з гарного різьбленого котеджу і наблизилась до води. Вона стояла, осяяна ранковим сонцем, гарна і недосяжна, як мрія, і посміхалася. Юнкер відчув, як шалено застукотіло його серце, як гаряче заструменіла у жилах кров, вдарила в лице, як обпалило його незнаним жаром. Це була — ВОНА. Йому здалося, що й посміхається це неземне, ефірне створіння не кудись у простір, а до нього. Він навіть заплющився на мить, щоб затримати видіння, а коли відкрив очі, дівчина тихо, наче не торкаючись землі, йшла стежкою назад до своєї дачі, і він дав собі слово, що знайде її…
Чому він так і не знайшов її, що завадило, чому вона так і залишилася для нього тільки спогадом, Адамадзе не знав. Річка Уда зате навіки стала рікою його любові, рікою його мрії, найдорожчою рікою у світі, від самої назви якої у нього зринали далекі картини і солодко щеміло серце…
Як дивно пишеться по-німецькому ця назва: «Uda»! Але від того вона не втрачає своєї привабливості. Уда завжди Уда!
Адамадзе відігнав непотрібний спогад і знову став нишпорити по карті. Сьогодні рідна річка не вписує в його долю нової сторінки. Він мусить знайти ту єдину кляту Вербівку, яка переламала його життя, знайти на Харківщині або на Полтавщині, зрозуміти логіку банкіра Апостолова і отамана анархістської банди, які у далекі роки вибирали місце для скарбу і шляхи до нього.
А тим часом Адамадзе усе натикався на знайомі назви — Мерефа, Люботин, Ков'яги, які бджолиним роєм вилися навколо нього. Ось іще одна така: Васищеве! І треба ж було це запам'ятати! Перший гріх, і перша огида до себе. Перша темна пляма на його юній душі. Від залізниці до села по стемнілій грунтовій дорозі його вів юнкер Вовченко, втім, зараз Адамадзе не певен, чи справді таке прізвище було у його старшого товариша. Той обіцяв неофіту неземні блаженства у глухому селі. Юний князь йшов за ним як прив'язаний, всю дорогу хвилювався, рвався вперед, стишував калатання серця І раз у раз питав товариша: «Скоро вже?» Його нудило від хвилювання, він знав, на що йшов, він прагнув і водночас боявся, мовби тягли його на страту. Від тієї історії в пам'яті Адамадзе залишилися тільки клапті спогадів: якась напівтемна хата, освітлена гасовою лампою, чорні затінені кутки, широка постіль, чуже гаряче тіло біля нього, нестерпна задуха, гірке почуття сорому і горде торжество новоявленого повноправного мужчини. І над усім цим одне незабутнє слово «Васищеве»… Васищеве, Васищеве, Васищеве!
Але ж йому потрібна Вербівка! І Адамадзе знову й знову поринав у простори рівнин, видирався на горби, обминав олівцем і поглядом озера, ріки і болота і, знайшовши якусь Вербівку, гарячкове міркував, чи це та, яка сховала у своїх нетрях його долю.
Він відкинув два чи три села з такою назвою. Він вважав, що туди дістатися можна було тільки кіньми, або бричкою, або всією ватагою «Комітету «Не журись» на чолі з отаманом Гущаком, і акція була б помітна людям. У Вінніпезі Гущак натякнув, що схованок дві, одна фальшива, друга — справжня. От фальшиву, певно, лаштували так, щоб про неї знали, а справжню — таємно, тихо. У справжню Вербівку цінності повезли, очевидно, залізницею, якщо вона тоді, в двадцятих роках, працювала у більшовиків, або простою сільською хурою, щоб не притягувати уваги, але і в такому разі їхали не глухими дорогами, де Гущака і банкіра могли пограбувати, а більш безпечним битим шляхом. Виходить, найвірогіднішою буде та Вербівка, яка біля залізниці, станції або головного шосе. От якби знати, де був порубаний чекістами п'яний гущаківський загін, у якій Вербівці! Адже на своїх бойовиків, збираючись тікати за кордон, аби не залишилося свідків, навів чекістів сам Гущак.