Круглянський міст
Шрифт:
Нагорі, судячи зі звуків, нічого особливого не відбувається, там з повною байдужістю до нього йде звичайне життя загону. І тому зовсім несподіваний знайомий голос змушує його здригнутись.
— Ось де вони! Шукав, шукав…
— Чого шукати! Он кухня.
Стьопка неприємно зіщулюється в клубок — це вже за ним, певно. Але чому Данило?
— Ну, де він? Сидить?
В землі гулко віддаються кроки, обидва з вартовим вони йдуть до ями, і невдовзі Степан бачить над собою знайомі Данилові пасма. Ну, що йому ще треба?
— О посадили! Як вовка. Гм. На,
У яму спускається на дротяній дужці зроблений з якоїсь бляшанки казанчик, на якім свіжий, трохи підсохлий патьок кулешу. Запах їжі вмить забиває всі інші, затхлі пахи ями. Відчувши на хвилину радість, Стьопка бере котелок і затискає його між колін.
— Ложка є?
Ложка в нього є, він дістає її з кишені — свою давню годувальницю з коротко обрізаною колодочкою, витирає пальцями від крихт і починає їсти. Данило сідає над ямою. Поряд стоїть вартовий.
— Знаю я цього Бритвіна, — каже він. — Занудливий, боронь боже. Взимку Маланчука в Підосиновиках застрелив. Начебто за порушення дисципліни. Негідник він.
— Негідник, — легко погоджується Данило, і Стьопка аж похлинувся від здивування: бач, як хутко перемінив думку! Він коротко позирає знизу вгору: Данило неторопко ладить цигарку — на його клоччастому обличчі нічого не розбереш.
— Тож, кажуть, побились?
— Було, — непевно відказує Данило. Міркуючи з його настрою, розказувати, як і що відбулося вчора, у нього нема охоти.
— На цій вражій війні всіляк бува… Мабуть, ти, Бородо, на куриво багатий?
— Де там! Лушпиння зібрав.
— То недопалок залиш. А то вже два дні не курив — вуха опухли… З такими, як цей Бригвін, ліпше не заїдатися. Ну їх. Що нам — більше за всіх треба?
— Авжеж. Нащо проти вітру руками махати? — погоджується Данило, напустивши в яму диму.
Розмова не в’яжеться, вартовий чекає «бичка», і Данило з жадливою насолодою дотягує цигарку.
— На, кури.
Кінчиками пальців вартовий обачливо бере з Данилових нігтів недопалок і відходить — його тінь сковзає по Данилових чоботах. Стьопка вискрібає котелок. Куліш смачний, але замало, з’їв би й більше.
— Ну, під’їв?
Стьопка мовчить: що йому розмовляти з людиною, від якої хтозна чого чекати.
— Бритвіну операцію робитимуть. Хотів, щоб тебе привели.
Ще чого! Нащо йому йти до Бритвіна — сваритись хіба? Але сварка вже скінчена. Тепер слово — начальству, воно все вирішить. У його руках доля Стьопки Товкача.
— Лікар казав, ледь не поцілив, — продовжував тим часом Данило. — Ще б трохи — і каюк!
Біс із ним! Ця новина і не радує, і не засмучує. Якби цілився, то лікар, либонь, не знадобився б.
— І ось що… — Данила чомусь озирається, хоч поряд нікого немає, і трохи тихшим голосом гуде над ямою: — Казав, на тебе не сердиться. Ну, випили, звісно… Якщо по-доброму, то можна домовитись.
Стьопка підводить голову. Він щиро здивований.
— Це як?
— А так, значить. Сказати, що ненавмисне. Випадково автомат стрелив. А про Митю того нічичирк. Висадили в повітря, і все.
— Ні, дзуськи! Пішов він в одне місце.
— От
— Хай їде!
Данило згори уважно, ніби навіть не розуміючи, дивиться в яму. Стьопка підводиться і ставить порожній казанчик біля його чобіт.
— Хай їде. Я не боюся!
Данило крутить головою, зітхає. Весь його занепокоєний вигляд свідчить, що він не схвалює хлопця.
Невдовзі він починає підводитись, осипаючи в яму землю, потім підбирає казанчик, поправляє на плечі зброю. І Стьопка лише тепер бачить у нього свій ПКШ. Виходить, уже й озброївся. Стьопка сідає на попереднє місце. Щось тверде і напрочуд упевнене вже оволоділо ним і не відступає.
— Недобре ти надумав. Шкодуватимеш.
— За мене не турбуйся.
— Та мені що… Ось тільки обіцяли відпочинок, троє діб. А тепер…
Він не договорює, заклопотано позирає вбік, мабуть, на вартового поблизу, і Стьопка здогадується, що він має на думці. Тепер, коли вони не домовилися, певне, відпочинок у Данила лясне.
І правильно, що лясне.
«Відпочинок за що? Хто насправді заслужив його, тих нема. А цьому за які заслуги?» — думає Стьопка. Ні, нічого в них з Бритвіним не вийде. Годі хитрити і виїжджати на чужому горбі. Стьопка винен, його, звісно, покарають, але спершу він розкаже, як усе це відбулося, і про Митю теж.
Комісар справедливий, він зрозуміє.
Не може того бути, щоб не зрозумів.
Хай їде комісар!
1968
ПАСТКА
Повість
1
На першому заході атака зірвалася.
Охопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів поклав автоматників на голому, промерзлому під ранковим морозцем полі, і так трохи полежавши на вітрі, вони перебіжками повернулися туди, звідки починали.
Це був глибокий, голий, без чагарників, рів з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; він ховав од вогню, від неослабного натиску студеного березневого вітру і давав можливість вирішити, що робити далі. Трохи віддихавшись на його затишнім від куль боці, ротний — капітан Орловець — покликав обох своїх командирів взводів і, незадоволений та розлючений, ні на кого ні разу не глянувши, почав:
— Баби! Клопи! Здихлі! Який дурень вам автомати дав?
Натягнувши на голову комір кожуха, він боком лежав на схилі рову і, тримаючи в зубах цигарку, висікав «катюшею» іскру. Шматок зламаного напилка дзвінко ляскав по кремені, до якого великий, з жовтим нігтем, палець притискав трут — жмут білих ниток, витягнутих з брезентового пояса. Але капітан злився, не попадав на потрібне місце, і слаба зеленувата іскринка, ледве блиснувши над кресалом, одразу ж гасла.