Круглянський міст

Быков Василий Владимирович

— Прошу пробачити фрау. Там — морд, розумієте? Треба допомогти. Доктор Шарф унд фрау. Шарф унд фрау.

— Доктор Шарф! — жахнулись жінки. — Морд?

— Так. Забиті. І дівчина, фройляйн.

Вони щось хутенько загомоніли між собою, а я вкотре за війну пошкодував, що колись байдуже поставився до німецької мови. Старався в інших шкільних предметах, а в тому, який найбільше придався б на війні, не надто. Я стояв і мовчав.

— Гер офіцір, — кірхе! Кірхе, ферштейн? — взялися обидві показувати за ріг будинку.

Так, я почав здогадуватися, що треба в кірху, позеленілий шпиль якої стримів між уцілілих дахів десь окрай містечка. Дивно, що він уцілів у недавній колотнечі, хіба що його захистив Бог. Ще не вірячи, що там мені допоможуть, я побрів туди міськими

провулками і насправді незабаром вийшов до кам’яної огорожі-стіни. Далі височіли старі дерева і за гостроверхою хвірткою видний став широкий вхід у кірху. Була вона не дуже великою, доволі похмура з вигляду і стара. Я несміло зайшов усередину, де панували напівморок і прохолода, але далі, видно було, горіли свічки і чувся тихий, упівголоса, спів. Ступивши з-за колони-стовпа ще декілька кроків, я побачив купку людей, що товпилися перед відкритими трунами; за ними з молитовником у руках стояв священик. Тут відспівували небіжчиків, цивільних чи військових, я не розгледів. Мабуть, помітивши мене, звідкись з’явився чоловік у чорному, нерішуче спинився напроти.

— Святий отче, — тремтливим голосом сказав я. — Там морд, доктор Шарф…

— Доктор Шарф? — повторив священик рівним, як здалося, байдужим голосом. — Морд?

— Морд, — сказав я. — Фрау і дівчина, фройляйн.

— Фройляйн? Драй морд?

— Драй морд.

Коротким рухом двох пальців священник звикло означив хрест на грудях і щось потлумачив мені, хоч я не зрозумів, що саме. Спроквола здогадався, що, мабуть, треба почекати. Тоді я вийшов з гнітючої напівсутіні кірхи на затінене деревами подвір’я. Чекати? Це зрозуміло. Бо, певно ж, їм треба про щось довідатись, а мені щось пояснити. Тут же злочин — убивство і грабіж. Хоч священики, відомо, не слідчі. Але ж…

Так міркуючи, я недовго стояв перед старою, мов закоптілою від часу кірхою, і вкотре болюче спробував зрозуміти: хто? Хто їх понищив — і господарів, і дівчину? Були всі випадковими безвинними жертвами чи тут був якийсь певний логічний намір? Може, винуватий у всьому такий гарний знадвору котедж? У недобрий час його, видно, одержали ці Шарфи в спадщину. Хоча… Подумавши, неважко було здогадатись, хто міг отаке витворити. Таке вже траплялося, і не тільки на австрійській землі. Торік на формуванні під Луцьком перед строєм полку були розстріляні двоє з транспортної роти. Ці вволю повеселилися — напилися і згвалтували на хуторі жінку, вбили її сина-підлітка. Щоправда, ті не грабували. Мабуть, не було чого. А ось тут з’явилися чималі можливості і знайшлися оті, що не проти скористатися ними. Тим паче, в лігвищі звіра, нелюдськім буржуазнім суспільстві…

Бідна Франя! Рятувалася од війни в Європі, та якраз у Європі війна догнала її. Але чому саме її? Я ж таки мав значно більше підстав на смерть, а живу.

У кірху пройшли ще дві жінки в чорних капелюхах, здивовано повглядалися в мене, — мабуть, зовсім недоречну тут істоту. Я й сам увесь час відчував свою тут недоладність, але я чекав. На велику приязність, відомо, розраховувати не доводилося. Хоч вони й не знали певно, хто вчинив розбій у квартирі Шарфа, але, мабуть, здогадувались. А може, і підозрювали. Тому я чекав тут, біля кірхи. Коли вже чекання моє готове було скінчитись, звідкись із завулку до брами під’їхала фура. Два битюги, ледь ворушачи товстими, мов колоди, ногами, покірливо спинилися навпроти. З плескатої фури сплигнув чоловік з поголеним обличчям і беретом на голові. Побачивши мене, щось замугикав, замахав руками, і я здогадався, що це — німий.

З кірхи вийшов той самий священик, який зі мною вже розмовляв.

— Он привазіт версторбене кірхе бегребен, — сказав священик.

Здається, я його зрозумів і вийшов з-під арки. Німий тим часом заляскав ремінними віжками, і ми рушили понад огорожею.

Я йшов попереду, фура весь час відставала. Певно, я надміру спішив, а могутні битюги не могли швидше.

Все ж ми добрели-доїхали до нещасного котеджа над річкою. Тут було все, як раніше, коли я його покинув. Ми з німим спинилися перед дівчиною, і я трохи підняв обрус. Згледівши неживу Франю, німий заеротав щось невиразне,

розпачне, заляпав об себе руками, виказуючи отак своє гнівливе почуття. Я свої почуття, як міг, топтав на дні душі, показувати їх чи переживати я не мав уже сили. Удвох ми обережно поклали дівчину на обрус, і, трохи загорнувши, понесли на фуру. Тут уже я не міг стримати сліз, і не посоромився німого. Укотре я проклинав усе на світі. І себе в тому числі. Як я міг її покинути тут, треба було вчора забрати. Але ж побоявся, посоромився. Своїх хлопців, комбата, «смершівця». Тепер от не соромлюся і не боюся. Нікого. Але яка користь… За Франею на тому ж обрусі перенесли у фуру довге тіло доктора Шарфа і його фрау. На широкій фурі вистачило місця для всіх. Німий накрив обрусом небіжчиків, і ми рушили тим же шляхом до кірхи. Німий з віжками йшов по один бік фури, а я — по другий. Де-не-де з подвір’їв і вікон на нашу сумну процесію позирали люди, нечисленні мешканці містечка. Я ж не позирав нікуди. Брів, ніби сліпий, не відчуваючи ні вулиці, ні людей, ні перемоги. Здавалось, я випав з часу і перестав відчувати себе. Мене ошукали. Люди чи доля. Чи війна. А може, перемога, яку тепер без мене святкували на тій луговині. Мені ж випало інше свято. Чорне свято біди.

Коли ми приїхали до кірхи, з цвинтаря виносили труни тих, кого відспівували раніше. Ми трохи зачекали, і тоді до нащої фури підступили люди. Без великого смутку вони огледіли забитих, про щось коротко перемовлялися, зітхали і хрестилися. Я стояв збоку і чекав, що вони підступляться до мене, — може, з кривдою, докором чи лайкою. Але ніхто на мене не зважав. Буцімто і не помічав навіть. І я думав: невже вони стільки поховали, що їм уже нічого не цікаво? Хто і чому забили? Хоча що б я сказав їм? Що я сам знав? По одній труні вони переносили небіжчиків за кірху. Я туди не пішов, тільки відійшов у затінок дерев і наглядав здаля.

За кірхою приткнувся до кам’яної огорожі невеличкий цвинтар — дуже охайні, посипані жорствою доріжки, мохасті могильні камені з облізлими написами, приземкуваті лютеранські хрести з чорного і сірого мармуру. У дальнім кінці цвинтаря, де вже не було дерев, тепер ховали. Розкопана земля, чоловік п’ять жінок у чорному вбранні. Чи не там поховають і моїх бідолах? І Франю. Я хотів піти роздивитись ту місцину, та не наважився. Я повинен бути поблизу від входу в кірху.

Я не знав, що робилося всередині кірхи, куди мене не покликали, і я не йшов. Я все не міг опанувати собою. Часом ладен був заридати, та не ридалося. Стисло щось у горлі і не відпускало. І я рухався по доріжці біля кірхи — взад і вперед. Люди, що заходили з вулиці чи виходили з кірхи, не переставали здивовано позирати на мене. Але ніхто не запитався нічого, нібито для них все було надто звичайним. І те, що тут ховають, і що топчеться біля кірхи радянський офіцер. А може в тій їх неувазі крилося певне ставлення? Не хотілося б того визнавати, але й цілком відкидати це також не було підстави.

Зрештою, людське ставлення до моєї персони тепер не дуже мене цікавило. Єдина моя цікавість була тепер у церкві. Заради неї я тут і ходив — сюди і туди, туди і сюди. Я пригадував нічну оповідь Франі, наші з нею розмови. А також слова, мовлені бідолахою доктором Шарфом. Тоді я не перечив ні щодо миру, ні щодо війни. Все ж війна для нас велика школа, я багато що спостигнув на війні. Навіть і в її останні дні. Насамперед те, що нічого не треба боятися. На війні тобі нічого не зроблять, окрім того, що заб’ють чи поранять. Перше й друге надто вже просте, майже примітивне. Здається, однак, лише після війни з твого життя можуть зробити пекло. Коли не захочеться і жити.

Може, за годину чи дві мене покликали, і я зрозумів, що наближається найважливіше. Сунувши в кишеню зняту з голови пілотку, заглибився у півморок кірхи. Там уже чекали мене два священики. Худенька білолиця монашка в чорній хустці була за перекладачку.

— Хай пан скаже, як були умертвлені люди, — звернулася вона чомусь по-польськи. Священики уважно позирали на мене.

— Я не бачив, — хрипувато відповів я. — Коли приїхав, вони вже були мертві. їх забили.

— Хто їх зробив мертвими?