Кульбабове вино
Шрифт:
— Сьогодні ввечері! — вигукнув Дуглас. — Оце маєш! Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї! Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й поїхати!
— Так вирішив батько, — сказав Джон. — Він знайшов роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні…
— Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаштовують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на День праці, а там і День усіх святих… Невже твій батько не може почекати? Джон
— Ну й халепа, — сказав Дуглас. — Дай я сяду… Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди — може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.
— Але ж ми друзі… — безпорадно мовив Дуглас.
— І завжди будемо друзями, — сказав Джон.
— Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?
— Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.
— Вісімдесят миль — зовсім недалеко! — вигукнув Дуглас.
— Так, справді недалеко, — погодився Джон.
— У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!
Джон довго не озивався.
— Ну то побалакаймо про щось, — сказав Дуглас.
— Про що?
— Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали — ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.
— Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.
— А раніше завжди хотілося!
— Авжеж. — Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. — Та, мабуть, тепер просто не час про це.
— Джоне, що з тобою? Ти якийсь дивний.
За мить перед тим Джон заплющив очі, і обличчя його скривилося.
— Дуг, ти знаєш Терлів будинок? Пам’ятаєш, який він нагорі?
— Звісно, пам’ятаю.
— Там такі малі круглі віконця з кольоровими шибками. Вони завждитам були?
— Ну звісно.
— Ти певен?
— Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою. А чому ти питаєш?
— Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив там, аж глядь — оті віконця. Дуг, як же це я стільки роківїх не помічав?
— Ти й без того мав що робити.
— Справді? — Джон повернувся і трохи розгублено подививсь на Дугласа. — От чортівня, чого це ті віконця так мене налякали? Я хочу сказати… цього зовсім нема чого боятися, правда ж? Просто… —
— Усе, що захочеш пригадати, завжди пригадаєш. Он позаминулого літа я був у таборі. То тамя все як є пригадував.
— Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався й не міг пригадати обличчя своєї матері.
— Неправда!
— Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре запам’ятати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу пригадати їх. Ой Дуг, як це страшно! — Він міцно обхопив руками коліна. — Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну річ. Пообіцяй, що ти пам’ятатимеш мене, пам’ятатимеш моє обличчя і все інше? Обіцяєш?
— Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат. Ось я лежу поночі в ліжку, і досить мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно, чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й махатимеш рукою.
— Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?
Дугласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.
— Та ну тебе, Джоне, так нечесно!
— Ти скажи!
— Карі!
Джон відвернувся.
— Ні, сер.
— Як це ні?
— Нічого схожого. — І Джон заплющив очі.
— Ану, повернися, — зажадав Дуглас. — Розплющ очі, дай я побачу.
— Ні до чого, — відповів Джон. — Ти вже забув. Точнісінько, як я оце казав.
— Ні, ти повернися!
Дуглас ухопив його за чуприну й помалу повернув обличчям до себе.
— Гаразд, Дуг. — Джон розплющив очі.
— Зелені… — скрушно мовив Дуглас, і рука його впала. — Вони в тебе зелені… Ну то й що, все одно схожі на карі. Майже ясно-карі!
— Дуг, не треба мені брехати.
— Гаразд, — тихо сказав Дуглас. — Не буду.
Вони й далі сиділи під деревом і чули, як гасали по пагорбу інші хлопці, гукаючи їх.
Вони бігли наввипередки залізничним полотном, потім спинилися, відгорнули краї пакетів з цупкого паперу й смаковито понюхали свій підобідок — бутерброди з пряною шинкою, мариновані корнішони та різноколірні м’ятні цукерки. Потім вони бігли далі й далі, а тоді Дуглас нахилився, припав вухом до гарячої сталевої рейки й почув, як десь далеко, в інших краях, біжать коліями невидимі поїзди, посилаючи йому азбукою Морзе звістки про себе аж ген сюди, під це палюче сонце. Він приголомшено випростався.